У статті 51 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” визначено, що в разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від’їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
Водночас рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 № 25-рп/2009 визнано, що положення другого речення статті 51 втратили чинність як такі, що є неконституційними. Це стосується й пункту 2 частини першої статті 49 того самого Закону, згідно з яким виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
При цьому тим самим рішенням Конституційний Суд звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, що постійно проживають у державах, з якими Україна не уклала відповідного договору.
Це зауваження було висловлено ще в 2009 році, до того, як з’явилися тимчасово окуповані Російською Федерацією (РФ) території України, тому окремого регулювання для пенсіонерів, які залишилися на таких територіях, воно не передбачало. Отже, ще до появи окупованих територій діяли (і продовжують діяти):
- договори, за якими витрати на виплату пенсії здійснює держава, на території якої проживає отримувач (територіальний принцип), наприклад: Молдова, Грузія, Азербайджан. За цим самим принципом пенсійне забезпечення отримують і ті, хто виїжджає до Угорщини, Румунії та Монголії, оскільки з цими країнами Україна не укладала власного двостороннього договору, а натомість, відповідно до Закону України “Про правонаступництво України”, взяла на себе зобов’язання виконувати угоди про соціальне забезпечення, які свого часу уклав із ними СРСР;
- договори, за якими кожна договірна сторона призначає та виплачує пенсію за відповідний страховий (трудовий) стаж, набутий на території держави цієї сторони (пропорційний принцип), наприклад: Латвія, Іспанія, Литва, Естонія, Словаччина, Чехія, Болгарія, Португалія, Польща.
Таким чином, за наявності двостороннього договору (угоди) про соціальне забезпечення між Україною та державою, до якої пенсіонер виїжджає на постійне проживання, він може звернутися до компетентного органу з питань пенсійного забезпечення за місцем свого проживання в цій державі з клопотанням про переведення (переказ) пенсії з України. За відсутності такого договору пенсія за кордон, попри рішення Конституційного Суду, не виплачується.
З РФ окремого двостороннього пенсійного договору Україна ніколи не укладала. Натомість пенсійні питання громадян, які працювали чи проживали в обох країнах, регулювалися двома іншими документами:
- Багатосторонньою Угодою про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992;
- Угодою між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн, від 14 січня 1993. Її стаття 7 прямо відсилала саме до угоди СНД 1992 року та до двосторонніх угод у пенсійній сфері – тобто власного пенсійного механізму ця угода не встановлювала.
Сьогодні жоден із цих двох документів не діє. Угоду СНД від 1992 року Україна денонсувала постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2022 №1328, і вона втратила чинність для України 19 червня 2023; Угоду з РФ від 1993 року припинено постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 2023 № 639, і вона втратила чинність 4 липня 2023. Отже, чинного міжнародного договору про соціальне забезпечення між Україною та РФ немає. Тому щодо РФ діє загальне правило, наведене вище: без договору пенсія за кордон не переказується.
Воєнна окупація – це явище тимчасове. Окупаційна держава здійснює фактичний контроль над територією, але не набуває над нею суверенітету. Водночас, оскільки контроль є фактичним, на окупаційну владу покладається обов’язок відновити громадський порядок і безпеку для цивільного населення, керуючись законодавством окупованої держави. Цей обов’язок передбачений статтею 43 Положення про закони і звичаї війни на суходолі додатка до Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року. В українському законодавстві режим окупації регулює Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”. Стаття 1 цього Закону прямо визначає, що тимчасово окупована Російською Федерацією територія України є невід’ємною частиною території України, на яку продовжують поширюватися Конституція та закони України, а також міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Головний висновок із цього режиму – окупована територія юридично залишається територією України, а не іноземної держави. Тому пенсіонер, який залишився там проживати, не “виїхав за кордон” у розумінні статті 51 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, і питання виплати йому пенсії регулюються не міждержавними договорами про соціальне забезпечення, а законодавством України.
Пунктом 144 Прикінцевих положень Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” передбачено, що громадянам України, які проживають на тимчасово окупованих територіях України …виплата пенсії згідно з цим Законом проводиться за умови неодержання пенсії від органів пенсійного забезпечення РФ. У разі відсутності обміну інформацією між органами пенсійного забезпечення України та РФ неодержання пенсії від органів пенсійного забезпечення РФ підтверджується повідомленням про це органу Пенсійного фонду в заяві особи про призначення, поновлення та продовження виплати пенсії.
Постає питання: у чому власне державний інтерес щоб пенсіонер з ТОТ не отримував паралельно виплат від органів пенсійного забезпечення РФ? Адже, на відміну від класичної міграційної ситуації “виїзд за кордон”, тут немає навіть теоретичної можливості для Пенсійного фонду України перевірити факт отримання чи неотримання такої виплати, бо обміну інформацією між пенсійними органами України та РФ не існує. Норма прикінцевих положень Закону побудована виключно на самодекларуванні особи. Це саме по собі є першим аргументом на користь того, що жодного реального ризику для держави тут немає, бо якщо єдиний механізм контролю це заява самої особи, то практична, “поліцейська” функція такої вимоги мінімальна. Держава фактично не може виявити приховування факту отримання виплати пенсії РФ інакше, ніж випадково. У цьому сенсі вимога має не контрольний, а суто декларативний характер, бо вона не виявляє і не запобігає жодному реальному “ризику”, а лише перекладає на пенсіонера додатковий обов’язок.
По-друге, немає спільного фінансового джерела, яке нібито дублюється. У класичних міждержавних угодах (пропорційний принцип, наприклад Латвія, Естонія, Польща тощо) обидві сторони узгоджено ділять один страховий стаж і одну “розрахункову” пенсію між собою, тому повне отримання виплати з обох джерел справді означало б переплату понад узгоджену формулу. З РФ такої угоди немає. Це означає, що немає і спільного розрахунку, який можна було б порушити подвійною виплатою. Українська пенсія нараховується виключно за українським законом, за українським стажем, з українського бюджету у тому самому розмірі, що й будь-якому іншому пенсіонеру з таким самим стажем на підконтрольній території. Те, що паралельно робить окупаційна влада зі своїх коштів, ніяк не змінює обсяг зобов’язання України перед власним громадянином і не створює для України жодних додаткових витрат понад ті, які вона й так несла б.
По-третє, є внутрішня суперечність у самій логіці норми. Україна одночасно стверджує, що органи РФ на ТОТ нелегітимні, а їхні акти юридично нікчемні, і водночас вимагає від громадянина звітувати про отримання коштів саме від цих “неіснуючих у праві” органів як про юридично значущий факт, що впливає на власне зобов’язання держави. Якщо послідовно визнати: акт нелегітимного органу не породжує правових наслідків, то він не повинен породжувати правових наслідків і для протилежної сторони, тобто для обсягу зобов’язань України.
По-четверте, репарації – це не персональні виплати, а зобов’язання держави-агресора компенсувати державі-жертві завдану шкоду в цілому, а не кожній конкретній людині окремо. Саме тому механізм відшкодування шкоди Україні через Реєстр збитків при Раді Європи та Міжнародна компенсаційна комісія, конвенцію про яку ратифікували вже 35 держав та ЄС рахує не окремих людей, а сукупні втрати: скільки зруйновано інфраструктури, скільки країна недоотримала ВВП, скільки коштів пішло з бюджету на війну й відновлення, скільки людей постраждало загалом. Оцінка йде через агреговані категорії збитків (наразі відкрито понад десяток таких категорій, подано близько 150 тисяч заяв), а не через підсумовування індивідуальних компенсацій. Немає процедури, яка б зафіксувала факт виплати пенсіонеру на тимчасово окупованій території пенсії і віднімала її від суми претензій України до РФ. Це різні площини. Одна – це державні претензії на мільярди доларів за інфраструктуру, економіку, людські втрати. Інша – це соціальні виплати конкретним людям, які РФ веде на окупованій території як інструмент власної адміністративної політики й легітимізації окупації. Більше того, якщо РФ фінансує ці виплати за рахунок вилучених українських активів, конфіскованих підприємств чи податків, зібраних з бізнесу в окупації, це не привід для заліку, а навпаки, ще один епізод шкоди, який Україна може й повинна фіксувати в Реєстрі збитків окремою категорією (втрата контролю над активами, примусове вилучення майна).
По-п’яте, для людей на ТОТ отримання будь-яких виплат від окупаційної влади часто є питанням фізичного виживання за відсутності доступу до української банківської інфраструктури, а не свідомим вибором “отримувати подвійно”. Розглядати це як загрозу державі означає перекладати наслідки війни на найвразливішу категорію громадян, замість визнати, що жодної реальної шкоди бюджету чи безпеці держави сам факт отримання коштів від окупаційної влади не завдає.
У підсумку вимога щодо декларування не отримання пенсії від РФ функціонує не як інструмент захисту державного інтересу, а як додатковий бюрократичний бар’єр для людей, які й так живуть в умовах окупації.
Матеріал має оглядово-аналітичний характер і не замінює юридичну консультацію щодо конкретної ситуації.
Ця публікація підготовлена за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
Зміст публікації є цілковитою відповідальністю ГО “Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ” і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її Фінансових партнерів.
