Коли йдеться про хворобу, що охопила не одну країну і забрала життя не однієї людини, важливо дійти консенсусу — навіть з ворогами

Вчора Україна пішла на карантин через загрозу поширення коронавірусу: обмеженню підлягають публічні заходи за участі більш ніж 200 осіб, навчальний процес та скорочується кількість пунктів, через які продовжується пропуск громадян на територію України. Та напередодні весняних свят командування Операції Об’єднаних Сил вже ввело тимчасові обмеження для перетину лінії зіткнення через КПВВ. І це було вперше, коли причиною обмежень у в’їзді/виїзді з тимчасово окупованих територій (ТОТ) стало не питання безпеки.

«Прописка» як підстава допуску до лікування

Щоправда, в цій історії головне не причина, а заходи, що будуть слідувати у разі виявлення осіб із симптомами коронавірусу на контрольних пунктах. І тут, на жаль, ми вчергове були вимушені згадати про «прописку», чи то нашу реєстрацію за місцем проживання. Адже згідно з рішенням Штабу ООС від минулої п’ятниці, вас доставлять до медичного закладу, і карета швидкої допомоги легко для цього знайдеться тільки тоді, коли у вас стоїть штамп із містом, підконтрольним уряду України. А що, коли у паспорті стоїть Донецьк, Луганськ чи Горлівка? Сюрприз, вас допущено на підконтрольну територію не буде, і допомогу ви не отримаєте. Що буде з тими, в кого реєстрації немає взагалі – а отримати її вперше чи перенести фактично неможливо — я не скажу. Самій цікаво.

Ризики і страхи

Чи варто казати про рівень медицини в окупації, особливо щодо невідомого раніше вірусу? А що слід думати звичайному громадянину, коли в меседжі Штабу ООС власне і говориться про те, що в разі погіршення епідеміологічної ситуації російсько-окупаційні адміністрації не зможуть взяти ситуацію під контроль через гостру нестачу кваліфікованого медичного персоналу та спеціалізованого обладнання і медикаментів. Чи слід вважати таких громадян приреченими на смерть через відсутність тієї самої кваліфікованої медичної допомоги, якщо вірус таки перетне неконтрольовані Україні кордони? А чи зможемо ми зупинити його, утворивши «зону ураження»? Зможемо перевірити кожного, хто перетинає лінію зіткнення сьогодні, вчора чи завтра, коли рівень захворювання на ТОТ виросте?

Я не знаю, чим керувались при визначенні такої позиції, але точно не інтересами громадян України і думкою про реінтеграцію. Сподіваюсь на те, що військові прислухаються до громадськості та омбудсмена, які однозначно засудили таке рішення. А також нових тенденцій, викликаних всенаціональним карантином.

Що не варто робити?

Тут новин не буде: передусім не робити таких заяв. Бо такі слова — це паніка, неконструктив і відторгнення. Пробачте, та національна безпека як мотив, озвучений військовими, тут вторинний. Ми вчергове потрапляємо на ті ж граблі, коли відмежовуємо і акцентуємо на «ми-вони».

Я не знаю, наскільки новий уряд і віце-прем’єр з питань реінтеграції зможе взяти це все під контроль, але дуже сподіваюсь, що їм вдасться очолити процеси, що відбуваються на різних рівнях і вивести все в один контекст.

Що варто робити?

Громадяни — як у Києві, так і на Донбасі – очікують чітких дій і повідомлень від влади, де фігуруватимуть не просто обмеження, а розуміння, що робити, куди звертатись і як довго це триватиме.

На КПВВ, сайтах та в інформаційних матеріалах, які поширюються при перетині, має міститися повна інформація щодо того, як убезпечити себе від захворювання і в разі його виявлення у випадку проживання на ТОТ.

Слід розмістити прохання максимально уникати перетину, коли він невиправданий чи без нагальної потреби. Так, КПВВ може змінити режим роботи, але не припиняти пропуск повністю.

На КПВВ слід розгорнути карантинні зони та помістити медичні бригади, а держава має бути готовою прийняти і розмістити не лише хворих у їх місцевих лікарнях, а й тих, у кого виявлять хворобу на пунктах пропуску на лінії зіткнення, не обмежуючи їх у переміщенні.

Держава має комунікувати з міжнародними партнерами щодо наслідків і їх подолання у разі масових захворювань на ТОТ, включаючи доставку медичних препаратів та направлення персоналу. Так само держава має комунікувати у Мінському форматі з представниками окупаційної влади для розуміння дій і заходів, які ними вживаються чи плануються.

Коли йдеться про хворобу, що охопила не одну країну і забрала життя не однієї людини, важливим є те, аби без огляду на паспорт чи місцезнаходження знайти консенсус і дійти до чітких рішень всередині держави, налагодити співпрацю, а у випадку з окупованими територіями — навіть з ворогами. Адже за будь-яких умов ми як демократична країна говоримо про людину в центрі системи.

Юристка Громадського холдингу “ГРУПА ВПЛИВУ” Марія КРАСНЕНКО, НВ, 12 березня 2020

Фото