Skip navigation

Розмова з Анжелою Бабкіною – відомою правозахисницею та громадською активісткою Закарпатської області про те, як змінилося життя переселенців на Закарпатті після того, як у 2019 році був прийнятий новий Виборчий Кодекс і переселенці отримали право голосу на місцевих виборах.

Олександр: Вітаю всіх! Наша команда Громадського холдингу “ГРУПА ВПЛИВУ” продовжує створювати подкасти на найбільш актуальні теми в сфері правозахисту. Наші співрозмовники та співрозмовниці – це відомі правозахисники та правозахисниці, громадські активісти та активістки, які щоденно працюють над тим, аби зробити наше суспільство та державу найбільш інклюзивними, толерантними та відкритими. Сьогодні я розмовлятиму з Анжелою Бабкіною – відомою правозахисницею та громадською активісткою Закарпатської області. Розмовлятимемо ми про те, як змінилося життя переселенців на Закарпатті після того, як було у 2019 році прийнято новий Виборчий кодекс і переселенці отримали право голосу на місцевих виборах. Отже, розпочинаємо.

Анжела: Це дуже така історія, як це сказати, “душещипатєльна”, мабуть. Тому що, коли почалися події 2014 року всі ми – ті, хто проживали на Донеччині, на Луганщині ми не вірили (мабуть, як і вся країна), що це надовго, що треба щось з цим робити. Тому, коли у нас розпочалися ці події, розпочався цей контрнаступ і хотіли відділити так звану “ДНР” від “ЛНР”, то саме бойові дії “примостилися” до нашого Шахтарська. Шахтарськ був на лінії, так би мовити, вогню. І коли ми просиділи десь тиждень – спочатку перебило там електролінії, там світла не стало. Я вже забула, що перше, що друге. Потім газовід перебило – перестало бути газопостачання. Башта з водою, яка була з насосами у нас перестала бути, і води перестало бути, практично блага цивілізації зникали потрошку. І так було десь на протязі тижня, і це все супроводжувалося бойовими діями, ми все чули, бачили, один з одним перезвонювалися із знайомими. Було важливо підтримати один одного і знати, що твої родичі, знайомі, друзі живі і здорові, принаймні на цей момент. Не було зв’язку. І в один прекрасний момент мій сусід (ми товаришували добре, були в добрих відносинах) напередодні цих подій він відправив свою жінку, дорослу доньку з дітьми на наше Азовське море відпочити. Бо це ж було літо, це був липень місяць якраз. І він прийшов і так сказав : “Анжело, їдемо до моїх. Там пересидемо, поки тут все закінчиться”. Ми їхали під час бойових дій, палали поля десь, бо це було літо, зріла пшениця, була пожежа. Десь горіло, десь пахло горілим. Десь побачили, що згоріло. Десь проїжджала танкова колона з чеченцями, ми туди потрапили – в нас викинули ключі з машини, тикали автоматами, тобто це такий був досить негативний досвід і нарешті ми доїхали до українських блокпостів. А їхали ми, таке враження, що дві доби. Насправді це було десь годин вісім, тому що десь зупинялися, хоча насправді в нормальний час це займало десь в три рази менше по часу. Коли ми побачили українські блокпости, перший блокпост – то, звісно, зраділи. Новоазовськ зустрів мене дуже гостинно, я застала ще (така історична подія), коли там завалили пам’ятник Леніну, він стояв там у них на центральній площі. Його завалили, звалили вірніше, але відтягли кудись передбачливо на якійсь смітник. І я знаю, що потім, після того як Новоазовськ був захоплений цими непонятними військами на чолі з росіянами, то цей пам’ятник зі смітника достали і знову поставили на цій площі там. Типу відремонтували. Новоазовськ, на жаль, знаходиться дуже близько до російського кордону. І в один прекрасний момент, коли ми побачили цей парад військовополонених на 24 серпня, на День Незалежності, (все було зроблено так, щоб це сталося саме на наші свята) і Новоазовськ також почали обстрілювати з російського кордону, тобто було видно звідкіля це стріляли. І, на жаль, моя подруга, її будинок знаходився, це був невеличкий двоповерховий будинок, там такий райончик біля лікарні. І ми знаємо, що завжди намагалися стріляти по місцям соціального спрямування – лікарні і все таке інше. Ми якраз також це все відчували. Певний час ми ховалися – там було бомбосховище, до якого ми довго йшли, тобто в мене був досвід: я вчила, розказувала що треба робити з тим “тревожним” чемоданчиком і так далі. І коли видно було, що щось зовсім пішло не так – запропонувала їхати. Їхати треба було, бо поки що була така можливість. І ми втрьох, разом з її сином, якому на той час було 15 років, ми останнім автобусом виїхали до Маріуполя. Потім, як ми дізналися, що це був останній автобус – потім сполучення було закрите. Автостанція знаходилася в іншому кінці міста, ми йшли пішки. Таксі, звісно, ніякого не можна було викликати. Ми побачили, що українських військових не було. Можливо, це й добре, що вони пішли і не було втрат, тому що практично містечко дуже маленьке. І ми приїхали в Маріуполь, і там буквально за 15 хвилин до відправлення потягу взяли квиточки. Таке вперше в мене було, маючи квитка кудись їхати. Потім потяг стояв десь в полі, а ми не знали чи поїдемо, чи не поїдемо. Були чутні постріли, щось горіло – це був такий, досить травматичний досвід. Ми доїхали до Львова, зі Львова в Ужгород. Чому в Ужгород? Тому що (тепер безпосередньо до питання) мені здавалося (тоді в мене був не досить врівноважений психологічний стан), мені здавалося, що якщо я поїду або в Херсон, або кудись там в Запоріжжя, тобто туди, куди мене кликали знайомі, Дніпропетровська область… То я, якщо туди поїду, то з цими містами може статися те, що сталося з Новоазовськом, бо я приїхала і через деякий час тут сталася знову таки війна. Мене кликали друзі, знайомі побути, поки все це не закінчиться. Були знайомі з Києва, але Київ не розглядала як варіант, тому що не люблю великі міста. Чомусь це не моє. І кликали також і в Ужгород. Я вирішила, що до Ужгорода точно війна не дійде (сміється). І якщо що, то їдемо в Ужгород. В Ужгороді, напередодні, саме у 2014 році на травневих святах я якраз була, мене запрошували в гості, і тому я вирішила, що це буде найкраще місце, де можна буде намагатися якнайдалі від війни зібрати себе в купу, зробити якісь висновки що робити далі, ну тобто ми поїхали в Ужгород. Ну і ще моя подруга ніколи не була на заході України, їй було цікаво це подивитися. Дитина, якій 15 років, це начебто вже великий, і в той же час ще малий. Ну ось так ми потрапили з нею в Ужгород. Це було зовсім інше місто, зовсім інша архітектура, якийсь трошки інший менталітет, більш повільний рух життя, ніж у нас на Донбасі. Тому це було і цікаво водночас, і в той же час, це було не так, як у нас. Тому 2014 рік – Ужгород. Звідсіля більше не виїжджала і якщо переїжджала, то тільки в межах міста. 

Олександр: Мабуть, більшість з тих, хто у 2014 році залишав свої домівки під обстрілами російських окупантів вважали, що це тимчасово. На кілька місяців, поки все не владнається, а українська армія не поверне контроль над окупованими територіями. Багато хто з них їхав на море відпочити та перечекати. Але коли стало зрозуміло, що війна надовго –  виникли питання з житлом, роботою, грошима. Виникли питання як інтегруватися у нові громади.

Анжела: Я їхала не просто з чемоданом на вокзал, тікаючи від війни, я їхала на запрошення. Тобто десь перебути якийсь час в мене була така можливість. Але в той час для мене це було дуже важко у тому сенсі, що психологічно я була не готова. Можливо, це було тому, що це була друга така моя втеча від війни. Можливо, через це. Була якась відповідальність за доньку, в мене доросла донька з онучкою, так за них була також відповідальність. Вони, слава Богу, цього всього не застали – також виїхали до родичів. Але була якась така незрозумілість: що робити далі? Бо, по-перше, і гроші закінчувалися, бо я працювала у бюджетній сфері, і ті заощадження, які в мене були, або там зарплати, які ми отримували (казначейство в нас припинило фінансування), і тому певна частина зарплат вона “зависла” на казначейських рахунках, і досі, до речі, є невиплаченою. І так є у всіх тих людей, які працювали. Тому що організації не переїхали на територію України, не перелаштувалися – і це також є певною проблемою. Ну і я розуміла, що треба щось робити, треба кудись рухатися, треба щось шукати. Потрібно якось вирішувати проблему і з житлом, і з роботою. Намагалася поступово це вирішувати, це було складно, але я з цим впоралася. 

Олександр: Цікаво, що на новому місці багато переселенців не тільки намагалися облаштуватися самі, але й допомагали іншим у пошуку житла чи роботи. Ті, хто мав, як наприклад, Анжела, досвід робити у соціальних службах, або досвід громадської діяльності, швидко організовували ініціативні групи для координації з іншими, такими самими переселенцями чи вже з існуючими громадськими організаціями. Все це робилося для того, аби допомогти іншим, таким самим переселенцям, які опинилися в складних обставинах відразу після того, як залишили власні будинки. 

Анжела: Так сталося, що у 2015 році (це вже пройшов майже рік з того часу, як я знаходилася в Ужгороді) в нас з’явився такий переселенець з Донецька – Костянтин Блажевич, який зібрав нас всіх на нараду чи зустріч, і запропонував створити громадську організацію. Запропонував об’єднатися для того, щоб можна було разом вирішувати певні проблеми, які стосуються нас, переселенців. В першу чергу ми вирішили, що першочергова проблема – це проблема з житлом. І коли ми створювали громадську організацію, ми на меті ставили саме цю проблему. Завдяки тому, що з’явився такий чоловік, який мав хист або бачення якесь. А можливо прийшов такий час, що ми об’єдналися і вирішили зареєструвати громадську організацію. У нас, доречі, вже скоро буде ювілей –  в березні якраз ми створилися. 

Олександр: Як свідчить статистика, більша частина переселенців переїхали до підконтрольної частини Луганської або Донецької областей та Харківської області. Хтось через наближеність до дому, який, як сподівалися, от-от має бути звільнено від окупантів, хтось через роботу, бо багато державних установ та навчальних закладів було евакуйовано з окупованих територій саме в ці області. Дехто ж перебрався до Києва, де було простіше знайти роботу. Однак, були і ті, хто їхав на інший кінець країни. Для багатьох це був новий досвід, нове середовище, нові традиції. Тому дуже багато на першому етапі залежало від того, як місцева влада та громада приймали таких людей.

Анжела: Ми намагалися бути частиною суспільства,частиною громади. Чому? Тому що розуміли, якщо ми сюди приїхали, якщо ми хочемо тут жити далі, то нам було цікаво, що відбувається в області. Нам було цікаво те, що у Закарпатті проходять фестивалі. Це край, в якому відбувається біля 300 фестивалів на рік, якщо я не помиляюсь. Тобто, практично кожного дня якийсь фестиваль, а якщо він 2-3 дні, то це практично десь щось відбувається. Дуже багато таких подій було в Ужгороді. І ми зверталися до влади, ставили свій намет, готували смаколики, писали там “Закарпаття – Донбас”, запрошували до себе місцевих, тобто ми намагалися проявити свою ідентичність, але брати участь у житті громади. Потім нам стало цікаво ще й зрозуміти чому так, тобто в нас була і громадська експертиза, ми проводили програми, які є в Закарпатській області стосовно переселенців, тобто нам були цікаві і такі речі. Те, чим живе місто, те, що цікаво містянам – в принципі цікаво і нам. Тому що ми є частиною міста і я вважаю, що це дуже добре, що це так. Але ми продовжували тему житла і намагалися лобіювати це питання, і розуміли, що допоки ми не будемо частиною громади офіційно, в тому сенсі, що поки ми не будемо мати можливість бути електоратом для місцевих депутатів, для депутатів різних рівнів. Починаючи з місцевих – і закінчуючи депутатами Верховної Ради. То наші позиції будуть ну такі “приїхали там, закінчиться війна, вони візьмуть і поїдуть. Ну хтось залишиться, ну залишаються – хай залишаються.” Багато людей мігрують по країні, ми знаємо, що є столиця в нас, яка десь, можливо, третя частина – це люди, які там живуть не за пропискою, правильно? Бо вони приїхали і там працюють. І успішно живуть, і від цього нічого не стається. Тому таке було відношення і до нас. 

Олександр: Ужгород став першим містом в Україні, де місцева влада офіційно висловилася на підтримку права голосу переселенців. У квітні 2018 року на сесії депутати Ужгородської міської ради підтримали прохання розглянути законопроект     № 6240 “Про забезпечення доступу до виборчих прав внутрішньо переміщених осіб та інших мобільних всередині країни громадян”. Це звернення було спрямоване до Верховної Ради України.

Анжела: Активна громада, вона проводила, є така Всеукраїнська ініціатива, проводив форум-театр. Вони запропонували долучитися до цього завдання, і саме провести форум-театр щодо виборчих прав внутрішньо переміщених осіб. Це було в бібліотеці. Туди прийшло досить багато людей. Ми грали в цей форум-театр: в нас були представники влади, які казали: “Навіщо вам це треба?”. Це було так цікаво збоку спостерігати: і грати в цьому, і дивитися, так би мовити, зі сторони за реакцією тих людей, які сиділи в залі, спостерігали за нами. Були й такі виклики: “Дайте вже їм право голосу, раз вони так хочуть!” То це було, з одного боку, смішно, а з другого боку це була підтримка, тобто ми це розуміли, і нам це було дуже приємно, що нас розуміють звичайні мешканці. Крім того, в нас такого “р’яного” представника місцевої громади грав переселенець. І він так дуже гарно грав, і до нього підійшли і сказали, що думали, що він насправді має таку думку. Підійшли і сказали: “Та чого ви проти них, та чого ж ви так?”. А це був наш професор Ігор Тодоров, який сам є переселенцем. Тобто, із задачею він справився, і це було також цікаво. На цьому форум-театрі був представник однієї з депутатських фракцій в Ужгородській міській раді. Це була дуже не багаточисельна фракція, їх було всього три людини. Це був Олександр Ігнат. І Олександр Ігнат підійшов до нас після цього форум-театру і дуже так серйозно сказав, нас представили, я не знала хто він такий, до нас його підвели і сказали, що він хоче з нами поговорити. Добре, ми почали розмовляти. Він сказав: “Ми вас хотіли підтримати у вашому бажанні, ми могли б звернутися, наприклад, від нашої депутатської групи, могли звернутися до міської ради, і можливо, якщо міська рада не буде проти, вірніше, до депутатського корпусу, якщо депутатський корпус не буде проти, то можливо це питання лобіювати до Верховної Ради”. Супер. Це ж чудова ідея. Тоді ми звернулися до наших партнерів “ГРУПИ ВПЛИВУ”, які підготували текст звернення. І це набагато спростило завдання. І ось на наступній сесії була проведена попередня робота депутатами, вони намагалися це донести у депутатських групах – ми не були до цього залучені, ми вже були залучені до самої сесії, коли це питання розглядалося. І це було досить так складно. Ми не знали до кінця: чи буде питання позитивне, чи не буде питання позитивне. Сесія була дуже довга. Наше питання було під грифом “різне” в кінці. Там була якась перерва, тобто весь час це було якесь напруження. Такий ще момент: ми прийшли у футболках, вірніше, у таких світшотах, де було написано: “Я маю вплив”. Нас було троє. На нас були звернені всі камери. Ніхто не знав, що з цього буде. Ми прийшли трошки раніше, розклали буклети, презентували чашечки, на яких було написано. Депутати заглянули спочатку, подумали, вийшли, почали розмовляти. Ну, мабуть, що це таке, чи треба, чи не треба. І потім, коли дійшло до того, що треба читати текст звернення наш, так би мовити, депутат, який це лобіював – Олександр, він почав читати. Але міський голова сказав, ну типу, давайте своїми словами. І нічого не знайшлося кращого, як він запропонував виступити переселенцям, які присутні на цій сесії. І назвав мене. Я не готувалася до цього виступу, я не знала, що я буду виступати. Вже було таке: “Ну вже скоріше, ну вже щось там”. Тому ще це було з десятої ранку, таке враження, що о першій – о другій ми дійшли до цього питання. Моя промова вона була красномовна. Можливо, це було вистраждене від імені всіх переселенців. І, можливо, була підготовча робота дуже добра, можливо, ще ми зустрілись з мером напередодні, бо в нас зайшов проект від Міжнародної організації з міграції стосовно соціальної згуртованості. Туди потрапив мер, ми потрапили на зустріч і запитали: “Ви ж нас підтримаєте?”, він сказав: ”Обов’язково”. І це було сказано перед журналістами. Я не знаю, що спрацювало. Я хочу думати, що це все-таки була самосвідомість депутатського корпусу Ужгородської міської ради. І більшістю голосів вони проголосували за те, щоб звернутися до Верховної Ради. Це було чудово. Ми самі не очікували такого вирішення. І ми розуміли, що це не значить, що закон буде прийнятий на наступний день. Ми розуміли, що це маленька така краплинка, маленька цеглинка- цей процес, який триває, який дає можливість організаціям національним, коли вони лобіюють питання у Верховній Раді, говорити про прецедент того, що на місцях це розуміють краще, ніж ви, депутати Верховної Ради, десь у себе. Буквально там через пару днів така ж сесія відбулася у Маріуполі, їм було набагато, я думаю, легше про це говорити, тому що вони могли казати, що ось десь в Ужгороді, на Заході таке рішення є, а нас тут переселенців вон скільки. Я знаю, що у Кривому Розі там через певний час відбулося. Тобто, потім (наскільки я знаю) було 10 міст, які прийняли таке рішення і одна обласна рада. І я знаю, що був такий момент, коли (якщо я не помиляюсь, це були Суми), що там одного голосу не вистачило для того, щоб це рішення було позитивним. Тому, це все ж таки говорить про те, що ця попередня робота, вона хоч і знаходиться десь внизу, її не видно, але вона також впливає на прийняття рішень,  впливає на те, щоб можна було “переломити” громадську думку, схилити на свою сторону, порозумітися, і бачити  один в одному людей, яких цікавлять одні й ті ж теми. Наступна сесія була, коли звернення було розлянуто Верховною Радою і прислана відповідь. Ну відповідь була така, що ми там подивилися, дякуємо за те, що ви нам написали, ми це візьмемо до уваги, в нас тут є Виборчий кодекс новий, ми правки в нього вносимо. Там було (якщо я не помиляюсь) більше трьох тисяч правок. Тобто, ми над цим працюємо. Відповідь все ж була отримана. Вона мала прозвучати на тій сесії, під яку вона потрапляла. Нас знову запросили на цю сесію. Можливо, ми самі там трошки напросилися. Я вже не пам’ятаю ці нюанси (сміється). Коли це зачитали, тут вже прийшлося брати слово. Чому? Тому що ми звернулися зі словами подяки. І якщо перед цим розглядалося дуже важке питання, щось там чи з житлом, чи з освітленням, щось таке дуже скандальне. Там щось кричали: ”Ганьба!”. Після цього депутати плескали і вони були задоволені тим, що хтось колись дякує депутатському корпусу, який не може задовольнити всіх. Ми зробили такий прецедент, який зміг “зламати оту кригу”, яка висіла, що “це потрібно тільки правозахисникам”, і взагалі-то, “ви скоро поїдете”. Але ні. Базове правило має бути: всі громадяни, ми такі ж громадяни, як і всі інші люди. І хочемо голосувати на виборах для того, щоб мати можливість, мати вплив і мати можливість відчувати себе повноцінною частиною суспільства. 

Олександр: Завдяки Анжелі і її організації та десяткам, якщо не сотням організаціям по всій країні, 19 грудня 2019 року Верховна Рада ухвалила новий Виборчий кодекс. Цей Виборчий кодекс дозволяє переселенцям голосувати на місцевих виборах. Чотири роки внутрішньо переміщені особи відстоювали своє право брати участь у місцевих виборах за новим місцем проживання.

Анжела: Це дуже вплинуло на ставлення. В тому сенсі, що коли були виборчі перегони, до нашої організації зверталися (якщо я не помиляюся, вісім політичних сил) з проханням взяти участь у перегонах від їхньої політичної сили. По-перше, це радувало те, що звертаються – значить нас бачать, значить ми є частиною суспільства, значить ми є впізнаваною частиною суспільства і маємо якийсь авторитет, наша організація. Тобто, це дуже тішило в тому сенсі, що ми не дарма працювали, так би мовити, всі ці роки. Це говорить про те, що переселенці – це активна частина суспільства. І, мабуть, це стосується не тільки Закарпаття, я думаю, що так було скрізь. Коли ми говоримо про впізнаваність і про те, чи змінилося життя переселенців після прийняття Виборчого кодексу, після можливості брати участь у виборах – і так, і ні. Бо проблеми залишилися. Проблема житла – вона як не була вирішена комплексно, вона так і залишилась. Ті програми, які існували, вони взагалі не фінансуються. Соціального житла як не було, так і нема у Закарпатті, і навряд чи буде найближчим часом. І те, що стосується роботи: ми знаємо скрізь – це пандемія і безробіття, тому можемо казати, що це вплив пандемії, але кардинально становище переселенців не змінилось. На жаль. 

Олександр: З Анжелою я познайомився ще у 2018 році на одному з адвокаційних заходів, присвячених вирішенню проблем переселенців. Мене тоді вразила її активність і масштаби проблем, вирішенням яких вона з колегами та колежанками займається на Закарпатті. Ще тоді в мене виникло питання: в чому секрет цієї активності? Звідки вона бере енергію на цю роботу?

Анжела: Я не можу сидіти на місці, тому що допомагаючи іншим, я допомагаю в першу чергу собі. Тому що, якщо зациклюватися на тому, що пройшло – ми всі маємо травматичний досвід, у когось він більший, у когось він менший. І розуміючи те, що, якщо ти десь там почнеш заглиблюватися в свої якісь проблеми, в своє якесь там бачення, в своє минуле, то це може зупинити тебе на шляху до майбутнього. І ось практично для себе я, мабуть, років за 3, можливо тільки 3-3,5 назад, для себе усвідомила, що не повернусь, навіть після закінчення війни, якщо вона скінчиться, наприклад, завтра. Я не повернусь, тому що мені цікаво тут, тому що в мене вже почалось нове життя тут, я вже розумію, що Ужгород – це моє місто, місто моєї сили. Почати все спочатку дуже важко. Вдруге. І тому, мабуть, тільки коли ти маєш певні знання, певний досвід, певні можливості, ти можеш рухатися вперед, допомагаючи іншим. Тому що ти десь в комусь бачиш, можливо, себе, своїх знайомих, своїх друзів, своїх родичів, яким, можливо, також хтось у цей час може допоможе таким чином, і зможе їх в чомусь надихнути і запевнити в тому, що все ж таки життя триває, і треба рухатися далі, треба жити і сподіватися на те, що все ж таки в країні нашій щось зміниться на краще і у переселенців також. 

Олександр: Більше подкастів “ГРУПИ ВПЛИВУ” ви знайдете на нашій сторінці фейсбук, або на нашому сайті.