14 квітня була затверджена Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору в Україні до 2030 року. Цей документ закладає основи політики, яка має забезпечити безперешкодний доступ всіх груп населення до різних сфер життєдіяльності.
Наступним кроком після затвердження Національної стратегії стане розробка Плану дій та робота з реалізації стратегії на місцевому рівні. Дуже важливу роль у цьому процесі відіграватимуть приклади позитивного досвіду захисту права на безбар’єрний простір. Популярізація та презентація такого досвіду мають важливе значення для успішної адвокації прав людей з інвалідністю на рівні громад.
Для прикладу, саме навколо цієї ідеї побудована робота в рамках проекту “Захист прав людей з інвалідністю на місцевому рівні”, який наразі реалізовується за фінансової підтримки Національного демократичного інституту (NDI). Цей проєкт зібрав разом ініціативні групи, які займаються захистом прав людей з інвалідністю зі всієї України. Команди учасників та учасниць готують адвокаційні кампанії, важливим елементом в яких стануть історії успіху людей з інвалідністю, які зуміли подолати існуючі бар’єри в різних сферах суспільного життя. Історії жінок з інвалідністю, які стали депутатками в громадах та ведуть боротьбу за архітектурну доступність приміщень, або приклади активістів, які намагаються змінити ставлення в медичних закладах до пацієнтів, які мають інвалідність.
Більше про Національну стратегію зі створення безбар’єрного простору та приклади місцевих ініціатив в ефірі радіо «Голос Донбасу» розказала Марія Красненко.
Сергій: У цій частині програми ми говоримо про нещодавно прийняту Стратегію безбар’єрності та місцеві ініціативи щодо пристосування суспільного простору до потреб людей з інвалідністю. До обговорення теми ми запросили юристку Громадського холдингу “ГРУПА ВПЛИВУ” Марію Красненко. Пані Маріє, вітаємо Вас!
Марія: Вітаю!
Сергій: Отже, найперше: що змінилося за останній час, як ми з Вами, власне, в нашій студії обговорювали цю проблематику? Наскільки тема покращення умов в навколишньому суспільному просторі, в громадських місцях, в транспорті для людей з особливими потребами сьогодні просунулася, так би мовити, вперед? Наскільки місцева влада в своїх рішеннях і діях приділяє цьому більше чи менше уваги, на Ваш погляд? Тобто, чи бачите Ви якісні зміни в просуванні до до тих позитивних моментів для того, щоб все ж таки людям з особливими потребами було комфортніше в наших населених пунктах?
Марія: Перш за все, мені здається, на чому потрібно наголосити в контексті якраз такого періоду між останнім обговорення цієї теми, це те, що, дійсно, 14 квітня (тобто нещодавно) була затверджена Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору в Україні до 2030 року. І, що не менш важливо, ми можемо впевнено говорити, що текст Стратегії вже є оприлюдненим (він був оприлюднений 27 квітня). Тобто цей документ є дуже “свіжим”. З Стратегією вже сьогодні можна ознайомитися і прочитати всі положення, які будуть визначати, власне, напрямок держави Україна на довгострокову перспективу. Інше – (що не менш важливе), ми маємо розуміти, що дана Стратегія була розроблена і спрямована на декілька напрямків (ми раніше говорили про те, що, власне, в березні відбулися громадські обговорення проекту Стратегії за рядом напрямків), зокрема ними є фізична безбар’єрність, суспільно-громадянська, освітня, економічна, інформаційна та цифрова безбар’єрність. Текст Стратегії містить всі ці напрямки і чіткі індикатори в наступні періоди. Власне, тепер, в трьохмісячний строк Міністерство розвитку громад та територій має розробити план реалізації на наступні два роки, яким будуть керуватися органи державної влади і впроваджувати все те, про що говорить Національна стратегія. Я ще раз зверну увагу, що спектр напрямків є достатньо широким: починаючи від транспортної доступності, архітектурної – і закінчуючи інформаційними матеріалами, в тому числі доступності радіоефірів, телеефірів для людей з порушенням зору, слуху, інтелектуальних порушень. Також, говорячи про Стратегію, ми говоримо про людей з інвалідністю різних форм, а також маломобільних груп населення, до яких відносяться і люди похилого віку, і батьки з візочками з маленькими дітьми. Тобто, насправді треба розуміти, що ця Стратегія широка і вона спрямована на всіх, і заради забезпечення такого загального добробуту у суспільстві.
Сергій: Тобто, коли говоримо “безбар’єрність” – розуміємо не лише в прямому значенні цього слова – “подолання бар’єрів на шляху”, фізичних бар’єрів, а й в переносному значенні. Я пригадую, коли ми обговорювали підготовку до місцевих виборів, які відбулися у жовтні минулого року, ми якраз говорили про ці “бар’єри” в переносному значенні, інформаційні: коли велась кампанія, коли людям з особливими потребами було важко сприймати ту інформацію, яку їм надавали як політичні сили, які йшли на вибори, так і, відповідно, органи виборчих комісій, коли не зовсім доступно розміщували ці матеріали. На Ваш погляд, в яких сферах сьогодні (адже Ви назвали багато, так би мовити, напрямів, в яких ця безбар’єрність має бути подолана), в яких напрямках сьогодні найбільше проблем, з якими стикаються люди з особливими потребами?
Марія: Якщо Ви не проти, я розділю відповідь на два блоки. Дійсно, я пропоную обговорити, чим є безбар’єрність, і, зачіплю питання, які піднімають, власне, самі громадяни (люди з інвалідністю) на місцевому, зокрема, рівні. Стратегія визначає, що безбар’єрністю є такий собі загальний підхід до формування і реалізації політики, що забезпечить безперешкодний доступ, і головне, (тут ще раз підкреслю), всіх груп населення до різних сфер життєдіяльності. Тобто, по факту, насправді, Стратегія в контексті безбарєрності не точково фокусується на забезпеченні інтересів якоїсь однієї категорії, а в широкому говорить про зняття бар’єрів, в тому числі питання гендерної рівності, що також є таким вагомим внеском в контексті цієї Стратегії. Проте, говорячи якраз про те, в яких сферах безбар’єрність є найбільш запитуваною (я підкреслюю, що це є власним спостереженням) у спілкуванні з місцевими активістами, громадянами, які мають інвалідність. Наразі, найбільший запит від них – це запит, який стосуються медичних послуг і якраз забезпечення безбар’єрності у доступі до цих медичних послуг. Тут якраз представники цільової аудиторії відзначають декілька аспектів, які для них є такими складними, доступ до яких є ускладненим. Перше – це в цілому отримання інформації про медичні послуги і некоректність медичних фахівців у комунікації і у спілкуванні з людьми з інвалідністю. І насправді, саме ось ці проблеми визначають у різних куточках України: на Харківщині, в Запоріжжі – в цілому в такому достатньо широкому аспекті. І дуже часто якраз люди з інвалідністю, люди з порушенням зору чи люди з фізичною інвалідністю визначають те, що якраз спеціалісти не вміють коректно комунікувати. Наприклад, вони говорять про те, що елементарно лікарі або медперсонал їх постійно називають “інвалід”, хоча термінологія вже давним-давно є прибраною, такого обігу в українській мові, в українському законодавстві або інші некоректні висловлювання. Дуже часто людей з інвалідністю не сприймають як таких, що можуть приймати рішення і комунікувати свій запит чи потребу. Елементарно нам наводили такий приклад, що людина з порушенням зору звертається за наданням медичної допомоги, а її запитують : “А де ваш супроводжуючий? З ким мені поговорити?”, хоча насправді людина абсолютно самостійна, і вона готова комунікувати свої потреби. Тому, дійсно, якраз великий запит – є зняття бар’єрів у медичних послугах, і тут як медичних послуг загального характеру, так і достатньо таких спеціалізованих напрямків. Одна з ініціативних груп, з якою ми працюємо, піднімала проблему доступності для людей з порушеннями різного характеру доступу до гінекологічних послуг, де є суттєві проблеми тощо. Тому, перший пункт – це, дійсно, такий запит на медичні послуги , зняття безбар’єрності в цій сфері. Також люди з інвалідністю дуже гостро реагують на наявність бар’єрів у доступі до політичних прав, не тільки прав щодо можливості голосувати, а й можливості бути обраним і бути представленим в місцевих радах, чи в парламенті, в уряді. Цей запит залишається, і ми про нього не раз вже говорили. Тому, я б зараз сконцентрувалася на тих двох, в контексті якраз тих ініціатив, які нам зараз озвучують самі люди з інвалідністю, з якими ми працюємо.
Сергій: Пані Маріє, от Ви згадали виборчі права і можливість брати участь не лише в обранні своїх представників, а й самим балотуватися і виборювати представницькі мандати. Пам’ятаєте, певний час була така гостра дискусія в політикумі і навіть в суспільстві про те, чи потрібно вводити певні гендерні квоти на представництва жінок у списках політичних партій, так? Так ось, якщо цей досвід перекласти на тему обговорення сьогоднішню нашу з Вами, то як люди з інвалідністю бачать розв’язання цієї проблеми? Чи вважають вони, їхні громадські структури, які об’єднують цих людей, необхідність такого квотування? Скажімо, якщо в економічному середовищі, ми знаємо, що є певні методи заохочень для роботодавців для того, щоб вони створювали робочі місця для людей з інвалідністю, то в цьому політичному сенсі, в сенсі політичного представництва у владі, як цю проблему, на Ваш погляд, слід розв’язувати? Прошу, пані Маріє.
Марія: Перш за все, я скажу, що наразі питання квот для людей з інвалідністю в контексті якраз представництва в органах місцевого самоврядування не розглядається. Можу сказати навіть в контексті обговорення в комітетах, в групах по інклюзії, і в інших напрямках, дійсно, це питання не піднімали (щонайменше я не можу згадати якраз такі розв’язання ситуацій, умовно, через впровадження квот). Проте, дійсно, це питання потребує такого більшого стимулювання, і розв’язати можна декількома шляхами. Перше – це дійсно зняти самі бар’єри у доступі до приміщень, у доступі до інформації, до органів місцевого самоврядування. Тому що, якщо пам’ятаєте, ми там в інтерв’ю раніше говорили про приклад однієї представниці жінки-депутатки минулого скликання, яка пересувається на кріслі-колісному. Я наводила приклад того, що вона не могла потрапити в першій сесії, в перші засідання органів місцевого самоврядування в залу, тому що вона була розміщена на другому поверсі. Вона самостійно, пересуваючись, туди потрапити не могла – і через декілька місяців питання було вирішене шляхом перенесення зали голосування, умовно, на перший поверх. Такі бар’єри насправді і надалі є, вони лякають людей з інвалідністю, які є активними і які бажають бути представленими, брати участь в діяльності тих чи інших органів. Тому, перше – це все ж таки зняття ось цих бар’єрів фактичних, архітектурних, зокрема. І друге – це насправді наведення, як на мене, позитивних прикладів і позитивного досвіду людей з інвалідністю про те, що є приклади, коли людина з порушенням зору є депутаткою обласної ради, чи жінка (чоловік), які пересувається на кріслі-колісному є представленими в сільській, селищній раді. І такими прикладами якраз стимулювати участь, і стимулювати їхню залученість. Тому що, насправді, з досвіду спілкування, з досвіду роботи можу сказати, що у людей з інвалідністю дуже багато є ось таких пересторог брати активну участь, і дуже багато страхів, умовно, не справитись, бути дуже помітним, викликати жалість тощо. Якраз ось цими двома напрямками, про які я говорила, ми поступово зможемо залучити все більше, і більше активних громадян. І в тому числі про згадувану Стратегію. Стратегія безбар’єрності в тому числі може допомогти в наступні періоди (ми вже можемо розуміти, що місцеві вибори будуть в 2025 році,) якраз максимально робити все, щоб в 2024 році люди були впевненими в тому, що вони зможуть взяти участь і не мати ось цих пересторог про які я згадувала.
Сергій: Пані Маріє, я хотів би, щоб Ви поділились власним досвідом комунікації з різними громадами, з представницькими органами громад, які люди обрали в жовтні минулого року, і з точки зору якраз от поліпшення умов на місцях для людей з інвалідністю. Наскільки сьогодні громади, попри інші проблеми, які існують на територіях, тому приділяють свою увагу? Чи є бачення того, що прийнята Стратегія не лише залишиться документом, як декларації, а реально буде втілюватися на всіх щаблях влади української, і на центральному рівні до самих низових ланок державного управління.
Марія: Я можу сказати так, що наразі, мені здається, (я буду трошки самовпевненою), що місцева влада неналежно зараз опікується цим питанням, і неналежним чином включає цей аспект в свою роботу. Саме тому, одразу скажу, що якраз предмет реалізації Стратегії на місцевому рівні стане одним із ключових елементів адвокаційної кампанії у ряді наших партнерів (регіональних партнерів), оскільки відразу відзначу, що ми зараз з цільовою аудиторією людей з інвалідністю реалізуємо на місцях ряд адвокаційних кампаній. Наприклад, у місті Ужгород (і взагалі в Закарпатській області) ініціативна група буде опікуватись тим, щоб в рамках адвокаційної кампанії були на місцевому рівні, чи то Ужгородської міської ради, чи радами територіальних громад прийняті якраз місцеві плани реалізації Стратегій. Тому, на місцях, мені здається, після того, як вже Стратегія прийнята так, масштабна на національному рівні (про неї дуже багато говорили в засобах масової інформації) скоро будуть розроблені плани дій, і я думаю якраз через такі ініціативи на місцях і через опікування цим питанням самих представників цільової аудиторії – і на місцях будуть вимушені задуматись про ці питання і включити їх до свого порядку денного. Проте, ми повинні розуміти, що це питання є достатньо складним, громіздким і таким достатньо всеоб’ємним і охоплює всі сфери, тому розраховувати, знову ж таки на те, що в контексті якраз такої політичної вигоди, це питання не буде швидко реалізоване.
Сергій: Тобто, воно не є кон’юктурним, воно є тривалим і довгограючим з точки зору принесення позитивних результатів, я так розумію?
Марія: Абсолютно вірно.
Сергій: Пані Маріє, на завершення нашої розмови, якщо говорити про Донеччину, про Луганщину, про цей регіон, який наближений до лінії розмежування (десь на певних територіях не обирались органи місцевого самоврядування), мають бути військово-цивільні адміністрації. Чи бачите ви різницю у підходах до розв’язання тих проблем, про які ми сьогодні з Вами говорили?
Марія: Звісно, різниця є. Тому що в контексті військово-цивільних адміністрацій все сконценровано на їх керівниках і в самому механізмі реалізації. Проте, тут якраз і плюс, і виклик для місцевих ініціатив, місцевих активістів в тому, що їх увага має бути сконцентрована на керівниках військово-цивільної адміністрації, які опікуються всіма питаннями. І тепер, дійсно, виклик полягатиме в тому, аби привернути увагу саме до потреб людей з інвалідністю. Проте, якраз в контексті Донецької і Луганської області в цілому, потрібно розуміти, що у зв’язку із збройною агресією, кількість людей з інвалідністю зросла, і запит насправді, на жаль, на превеликий, буде збільшуватися. Тому, гадаю, в Донецькій і Луганській області це буде підніматись. І наостанок скажу, що в Краматорську Донецької області вже прийнята у 2020 році, (тобто нещодавно), їхня стратегія безбар’єрності. Вони її прийняли ще до того, як була розроблена національна. Там активісти вже активно працюють з місцевою владою, зокрема у Краматорську Донецької області. Тому, ситуація якраз у східних областях різниться, але є дуже позитивні і яскраві приклади. Я думаю, у подальшому ми про них ще з Вами більш детально поговоримо.
Сергій: Обов’язково, пані Маріє, цю тему ми будемо тримати на контролі. Дякую Вам за участь у нашому сьогоднішньому ефірі. Нагадаю вам: ми спілкувалися з юристкою Громадського холдингу “ГРУПА ВПЛИВУ” Марією Красненко. В студії працював Сергій Бондарчук, за режисерським пультом – Яна Гайжутіс. Залишайтесь з нами і надалі.
