Пропозиції правозахисних організацій щодо обліку інформації про шкоду, завдану особистим немайновим правам фізичних осіб внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України
ПРОПОЗИЦІЇКоаліції організацій, що опікуються питаннями захисту прав постраждалих внаслідок збройної агресії проти України1,до рекомендацій слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів на тему: «Про стан виконання Закону України “Про облік інформації про шкоду, завдану особистим немайновим правам фізичних осіб внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України» № 4071-ІХ”»
Закон «Про облік інформації про шкоду, завдану особистим немайновим правам фізичних осіб внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України» (далі — Закон № 4071-ІХ), ухвалено 20.11.2024 (набрав чинності 18.01.2025). Закон визначає правові та організаційні засади створення та функціонування Системи обліку інформації про шкоду, завдану особистим немайновим правам фізичних осіб внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України (далі — Система обліку інформації про шкоду), а також регулює правові відносини, пов’язані зі створенням та функціонуванням Реєстру відомостей щодо дітей, депортованих або примусово переміщених у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації проти України.
Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 4071-ІХ, Кабінету Міністрів України було доручено в місячний строк з дня його опублікування:
1) забезпечити ухвалення нормативно-правових актів, необхідних для його реалізації;
2) забезпечити створення та функціонування Системи обліку інформації про шкоду та визначити етапність її подальшого впровадження та наповнення;
3) розробити й винести на розгляд Верховної Ради України проєкт закону про підтримку осіб, особистим немайновим правам яких завдано шкоди внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Відповідальним за розробку та впровадження Системи обліку інформації про шкоду, а також за розробку законопроєкту про підтримку постраждалих визначено в Уряді Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України (далі — Мінсоцполітики).
Постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання забезпечення функціонування Системи обліку інформації про шкоду, завдану особистим немайновим правам фізичних осіб внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України» від 15.04.2025 № 450 визначено низку завдань для органів державної влади в рамках забезпечення функціонування Системи обліку інформації про шкоду. Зокрема Мінсоцполітики мало забезпечити технічне доопрацювання Єдиної інформаційної системи соціальної сфери для створення відповідної Системи обліку інформації про шкоду та організувати автоматичний збір інформації про завдану шкоду з державних електронних реєстрів, інформаційних, комунікаційних систем, банків та баз даних. Держателям таких реєстрів, систем, банків та баз даних доручено забезпечити електронну інформаційну взаємодію з Системою обліку інформації про шкоду. Пенсійному Фонду України доручено реалізувати технічну можливість фіксації інформації про соціальні виплати та пенсійні виплати, повʼязані з наслідками збройної агресії Російської Федерації проти України.
Станом на початок березня 2026 року Систему обліку інформації про шкоду так і не створено, а відповідний проєкт Закону, який мав би задати правову рамку системи підтримки постраждалих, не розроблено.
Значну частину вимог постанови Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2025 року № 450 також досі не виконано.
Відсутність Системи обліку інформації про шкоду призводить до втрати подекуди невідновної критично важливої інформації про шкоду, завдану життю, здоров’ю, особистій свободі та іншим немайновим правам. Відсутність фінансування для виплати компенсації чи надання підтримки постраждалим не може бути виправданням бездіяльності Уряду в частині обліку завданих війною збитків і шкоди населенню України. Попри відсутність негайних бюджетних ресурсів, необхідно забезпечити повне документування та облік шкоди та збитків для подальшого стягнення відповідних сум із держави-агресора, а також для формування належної доказової бази щодо масштабів порушень прав людини й міжнародного гуманітарного права та щодо притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності.
Ще у 2025 році Коаліція організацій, що опікується питаннями захисту прав постраждалих внаслідок збройної агресії проти України, закликала Верховну Раду України посилити контроль за імплементацією її законодавчих ініціатив. Передусім тоді йшлося про Закон № 4071-ІХ, оскільки неімплементація його норм дуже погано впливає на системну підтримку людей, які зазнали шкоди внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Ця рекомендація лишається актуальною і для роботи XV сесії парламенту.
Коаліція вважає забезпечення системного обліку шкоди, завданої майновим та особистим немайновим правам постраждалих унаслідок збройної агресії РФ, одним з пріоритетних кроків держави у сфері захисту прав людини в умовах збройної агресії проти України у 2026 році. Без обліку шкоди неможливо говорити про повноцінну підтримку людей, які такої шкоди зазнали.
Не менш важливо розробити й ухвалити Закон України, який сформує загальну правову рамку системи підтримки постраждалих. Слід зауважити, що станом на березень 2026 року на національному рівні досі не визначено чіткого переліку категорій постраждалих, які зазнали шкоди, збитків чи втрат внаслідок збройної агресії проти України. Так само відсутнє в національному законодавстві визначення обсягу поняття «особа, яка постраждала внаслідок збройної агресії проти України».
Після початку широкомасштабного вторгнення Російської Федерації у 2022 році питання підтримки постраждалих унаслідок збройної агресії проти України стало ще актуальнішим.
На міжнародному рівні Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила Резолюцію A/RES/ES-11/5 «Сприяння здійсненню правового захисту і забезпечення відшкодування шкоди у зв’язку з агресією проти України» від 14 листопада 2024 року (далі — Резолюція ГА ООН), якою визнала, що Росію має бути притягнуто до відповідальності за порушення міжнародного права в Україні, зокрема шляхом виплати репарацій. Резолюція ГА ООН визнала необхідність створення міжнародного механізму відшкодування збитків та рекомендувала створити міжнародний реєстр збитків як перший крок до такого відшкодування. У відповідь на Резолюцію ГА ООН Рада Європи Резолюцією Комітету Міністрів Ради Європи «Про встановлення Розширеної часткової угоди про Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України» CM/Res(2023)3 від 12 травня 2023 року заснувала Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України (далі — Реєстр збитків) шляхом укладення Розширеної часткової угоди. Відповідно до резолюції, Реєстр слугуватиме для фіксації в документальній формі доказів та інформації про вимоги щодо шкоди, збитків або ушкоджень, завданих усім фізичним та юридичним особам, а також державі Україна (включно з її регіональними та місцевими органами влади й суб’єктами господарювання, що перебувають у державній власності або під державним контролем), заподіяної 24 лютого 2022 року або після цієї дати на території України в межах її міжнародно визнаних кордонів, включно з територіальними водами. Менш ніж за рік, 2 квітня 2024 року, Реєстр збитків розпочав прийом заяв у першій категорії — пошкодження або знищення житлового нерухомого майна. Робота над відкриттям наступних категорій заяв триває у тісній співпраці з Урядом України.
16 грудня 2025 року тридцять чотири країни та Європейський Союз підписали конвенцію про створення Міжнародної компенсаційної комісії для України.
Активна позиція міжнародної спільноти щодо підтримки України й утворення та початок функціонування Реєстру збитків дали поштовх активізації обговорень щодо необхідності впорядкування національної системи засобів захисту постраждалих. Передумовами для такого впорядкування стали запит суспільства й готовність держави формувати й реалізувати цілісну політику захисту та підтримки постраждалих унаслідок збройної агресії проти України.
Водночас важливо наголосити, що міжнародний Реєстр збитків фіксує інформацію про шкоду, заподіяну лише з 24 лютого 2022 року. У звʼязку з цим особливої уваги набуває створення та належне функціонування національної Системи обліку інформації про шкоду, яка повинна забезпечити документування порушень прав людини та шкоди, завданої Російською Федерацією громадян(к)ам України з 19 лютого 2014 року. Важливою базою для формування підходів до визначення обсягу немайнової шкоди, завданої збройною агресією проти України, стало прийняття Закону № 4071-IX.
На рівні законодавства України з 2014 року поступово визначалися категорії людей, які почали отримувати різні види підтримки від держави: (1) внутрішньо переміщені особи; (2) особи, зниклі безвісти за особливих обставин, та члени їхніх сімей; (3) люди, які отримали інвалідність унаслідок поранень чи інших ушкоджень здоров’я від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння; (4) діти, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, у тому числі діти, депортовані або примусово переміщені чи ті, які відчували ризик депортації та/або примусового переміщення внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України; (5) особи, позбавлені особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та члени їхніх сімей; (6) особи, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації; (7) особи, постраждалі внаслідок підриву греблі Каховської ГЕС; (8) особи, постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією Російської Федерації проти України.
Представники цих категорій зазвичай отримують фінансову чи іншу допомогу від держави та міжнародних партнерів. Для підтримки представників цих категорій розробляються окремі державні програми.
Призначенню допомоги від держави зазвичай передує встановлення певного факту або визнання статусу особи яка зазнала шкоди внаслідок збройної агресії проти України. Проте процедури для різних категорій суттєво різняться: в одних випадках ідеться про спеціальний статус, в інших — про встановлення факту; щодо одних категорій рішення ухвалюються комісійно, щодо інших їх ухвалює уповноважений орган. Окремі процедури встановлення фактів належності до тієї чи іншої категорії недостатньо прозорі та зрозумілі для постраждалих (наприклад, встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України).
Існує різниця і в заходах підтримки. Так, наприклад, для однієї з категорій постраждалих (особи, постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією Російської Федерації проти України) на рівні Закону запроваджене, серед іншого, отримання невідкладної грошової виплати як складової невідкладних проміжних репарацій за рахунок коштів міжнародних фінансових організацій, інших кредиторів та інвесторів, міжнародної технічної та/або поворотної чи безповоротної фінансової допомоги інших джерел, не заборонених законодавством України. Для іншої категорії — дітей, які постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, — так само на рівні Закону передбачене надання невідкладної проміжної компенсації за шкоду життю та здоров’ю дитини у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації проти України. Обидві задекларовані форми підтримки станом на березень 2026 року не реалізовано.
Як бачимо, розрізнені механізми підтримки постраждалих унаслідок збройної агресії проти України не утворюють цілісної системи забезпечення захисту та підтримки, спрямованої на подолання наслідків збройної агресії, відновлення та підтримання фізичного та психічного здоров’я, забезпечення базових житлових, освітніх та інших потреб тощо.
Тому за результатами слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів на тему: «Про стан виконання Закону України “Про облік інформації про шкоду, завдану особистим немайновим правам фізичних осіб внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України” № 4071-ІХ» доцільно надати такі рекомендації:
Кабінету Міністрів України:
а) забезпечити міжвідомчу координацію центральних органів виконавчої влади для інтеграції інформації з державних електронних реєстрів, інформаційних, комунікаційних систем, банків та баз даних до Системи обліку інформації про шкоду;
б) забезпечити належне фінансове, ресурсне та організаційне забезпечення функціонування Системи обліку інформації про шкоду.
2. Міністерству соціальної політики, сім’ї та єдності України:
а) забезпечити розробку технічної документації для початку функціонування Системи обліку інформації про шкоду;
б) забезпечити запуск, функціонування та наповнення Системи обліку інформації про шкоду;
в) створити робочу групу із залученням представників органів влади та організацій громадянського суспільства для напрацювання проєкту Закону України, який сформує правову рамку системної підтримки людей, особистим немайновим правам яких завдано шкоди внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
3. Центральним органам виконавчої влади — держателям державних електронних реєстрів, інформаційних, комунікаційних систем, банків та баз даних:
а) забезпечити технічну можливість електронної інформаційної взаємодії з Системою обліку інформації про шкоду відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 15.04.2025 № 450;
б) під час передання та отримання даних до/з Системи обліку інформації про шкоду забезпечити дотримання вимог законодавства про захист персональних даних.
4. Пенсійному фонду України:
а) забезпечити реалізацію технічної можливості фіксації інформації про призначення і виплату пенсій та соціальних виплат, повʼязаних з наслідками збройної агресії Російської Федерації проти України.
Громадський холдинг «ГРУПА ВПЛИВУ»
Центр прав людини ZMINA
БО «БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”»
БФ «Схід SOS»
ГО «КРИМСОС»
ГО «Донбас СОС»
ГО «Розуміння кризи»
БФ «Право на захист»
Кримська правозахисна група
До складу Коаліції входять: Центр прав людини ZMINA, ГО «Донбас SOS», ГО «КримSOS», БФ «Право на захист», БФ «Схід SOS», ГО «Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ”», БО «БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”», Кримська правозахисна група та ГО «Розуміння кризи».
Раніше ми вже повідомляли про набрання чинності Законом України “Про основні засади житлової політики” №4751-IX. У публікації “Житлова політика по-новому: які можливості відкриває Закон №4751-IX” ми проаналізували структуру житлових фондів, джерела їх формування, порядок розпорядження житлом, а також роль Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи у впровадженні реформи. Наразі детальніше розглянемо механізми забезпечення житлом, закріплені Законом №4751-IX, та їх практичне значення для осіб, які потребують державної підтримки – передусім для постраждалого від війни населення та внутрішньо переміщених осіб.
Щоб кожна людина мала реальну можливість побудувати житло, придбати його у власність або орендувати, держава має запровадити систему механізмів підтримки для реалізації права на житло. Це можуть бути різні форми допомоги – фінансові програми, пільги, компенсації тощо. При цьому людина сама обирає, яким саме механізмом скористатися, зважаючи на свої потреби, рівень доходу, а також пільги й гарантії, на які вона має право.
Закон № 4751-IX визначає коло осіб, які можуть претендувати на державну підтримку для реалізації права на житло. Насамперед ідеться про такі категорії:
особи, які не мають доступу до житла належної якості. До цієї категорії належать особи, які не мають у власності або користуванні житла, що відповідає встановленим вимогам, або фактично не можуть ним користуватися чи розпоряджатися. Зокрема, це особи, чиє житло було знищене або пошкоджене внаслідок бойових дій, терористичних актів, надзвичайних ситуацій чи тимчасової окупації. Також сюди відносяться випадки, коли особу незаконно не допускають до її житла або коли існують інші підтверджені обставини, що унеможливлюють проживання в ньому;
особи, які потребують соціального захисту. Це громадяни, які через вік, стан здоров’я, соціальне становище або складні життєві обставини не можуть самостійно забезпечити належний рівень життя та житлові умови;
інші категорії осіб, визначені законами. Передбачена можливість розширення переліку отримувачів підтримки іншими законами. Водночас, на сьогодні ця категорія ще не деталізована.
Передбачається, що інформація про осіб, які можуть отримати державну підтримку, вноситиметься до Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи. Це має забезпечити прозорий облік та подальшу реалізацію відповідних програм. Водночас конкретні критерії, за якими визначатиметься право на підтримку, мають бути додатково затверджені Кабінетом Міністрів України.
Реалізація права на житло може здійснюватися через фінансово-кредитні механізми підтримки будівництва, придбання або оренди житла. Такі механізми фінансуються за рахунок коштів державного та/або місцевих бюджетів, міжнародної технічної допомоги, а також інших джерел, не заборонених законодавством. Фінансово-кредитна підтримка може передбачати:
пільгове довгострокове кредитування – на нове будівництво, реконструкцію або придбання житла у власність за участі держави;
часткову оплату вартості житла – держава може сплатити частину ціни житла або надати компенсацію;
підтримку членів житлово-будівельних кооперативів – сплату частини пайового внеску, надання пільгового кредиту або компенсацію частини відсотків за кредитом, взятим для сплати такого внеску;
фінансовий лізинг житла – можливість отримати житло з поступовою виплатою його вартості за визначених умов;
оренду житла, у тому числі з правом викупу – надання житла за договором оренди з можливістю його подальшого придбання.
Зазначений перелік не є вичерпним, допускається запровадження інших механізмів залежно від рішень держави або органів місцевого самоврядування. Закон №4751-IX встановлює важливе обмеження: державна підтримка для будівництва або придбання житла за фінансово-кредитними механізмами надається, як правило, лише один раз. Право на таку підтримку вважається використаним з моменту, коли особа набуває право власності на відповідне житло. Тобто після оформлення права власності повторно скористатися цим видом державної допомоги неможливо, за виключенням виняткових обставин.
Соціальне житло – це житло, яке надається в оренду особам, які потребують соціального захисту, а також тим, хто був змушений залишити своє місце проживання через загрозу життю, здоров’ю або безпеці житла. Воно має відповідати встановленим вимогам до якості – бути придатним для проживання та забезпечувати базові житлові умови.
Соціальне житло надається з державного житлового фонду або фонду територіальної громади на підставі договору оренди соціального житла. Рішення про його надання приймає відповідний орган державної влади або місцевого самоврядування.
Оплата за соціальне житло складається з двох частин: орендної плати та оплати житлово-комунальних послуг. Розмір орендної плати визначається з урахуванням доходу та майнового стану особи або сім’ї, а також пільг, гарантій і соціальних виплат, на які вони мають право. Вона має бути доступною. Для військовослужбовців і членів їхніх сімей розмір плати встановлюється з урахуванням спеціального законодавства про їх соціальний і правовий захист. За потреби може призначатися субсидія на оплату оренди – порядок її надання визначає Кабінет Міністрів України.
Порядок надання соціального житла, методика розрахунку орендної плати та типовий договір мають бути затверджені Урядом.
Важливу роль у системі мають відіграти оператори соціального житла – юридичні особи, які отримують відповідний статус у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Вони можуть будувати або купувати соціальне житло, управляти ним, забезпечувати його утримання, ремонт і розвиток. Держава створює умови для здешевлення такого житла: може надавати земельні ділянки для будівництва, пільгові кредити, гранти, компенсації, а також державні чи місцеві гарантії для залучення фінансування. Закон також допускає встановлення додаткових пільг для операторів соціального житла.
Водночас, Закон №4751-IX передбачає важливі запобіжники. Соціальне житло державної або комунальної власності, а також житло, що належить оператору соціального житла, не може змінювати своє цільове призначення. Його не можна передавати іншим суб’єктам, окрім держави, територіальної громади або оператора соціального житла. Навіть у разі відчуження воно зберігає статус соціального житла.
Житло для тимчасового проживання – це житло, яке відповідає мінімальним вимогам до якості та надається державою або органом місцевого самоврядування. Право на таке житло мають, зокрема, особи, які були змушені залишити своє місце проживання через збройний конфлікт, тимчасову окупацію, насильство, порушення прав людини або надзвичайні ситуації. Воно створюється та утримується для того, щоб особа мала безпечне місце проживання на період, поки не з’явиться можливість повернутися до свого попереднього місця проживання, отримати соціальне житло належної якості, відновити пошкоджене або зруйноване житло чи набути його у власність в інший спосіб. Тимчасове житло надається з державного житлового фонду або житлового фонду територіальної громади за рахунок коштів державного чи місцевого бюджету відповідно до законодавства у сфері цивільного захисту та захисту прав внутрішньо переміщених осіб. Порядок його надання має бути затверджений Кабінетом Міністрів України. Водночас, отримання житла для тимчасового проживання не позбавляє особу права надалі скористатися іншими механізмами державної підтримки для реалізації права на житло.
Службове житло – це житло, яке надається в оренду працівникам або службовцям, якщо за умовами роботи чи проходження служби вони повинні проживати за місцем роботи або поблизу нього. Таке житло може належати до державного житлового фонду або до житлового фонду територіальної громади. Перелік категорій осіб, яким може надаватися службове житло з державного фонду, визначить Кабінет Міністрів України. Якщо йдеться про житло з фонду громади, відповідний перелік затверджує орган місцевого самоврядування. Рішення про надання службового житла приймає уповноважений орган державної влади або місцевого самоврядування. Саме це рішення є підставою для укладення договору оренди. Типову форму договору затверджує Уряд. Для військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту та членів їхніх сімей службове житло надається безоплатно – відповідно до спеціального законодавства про їх соціальний і правовий захист. В інших випадках орендарі сплачують орендну плату та сплачують житлово-комунальні послуги. Порядок визначення розміру орендної плати встановлюється Кабінетом Міністрів України. Як правило, припинення трудових відносин або служби є підставою для втрати права користування службовим житлом і виселення. Водночас Закон №4751-IX передбачає винятки – зокрема для осіб з інвалідністю, які отримали ушкодження здоров’я під час виконання службових обов’язків,. Окремо Кабінет Міністрів України затвердить перелік осіб, яких не можна виселити зі службового житла без надання іншого житла. Важливо, що проживання у службовому житлі не позбавляє особу права скористатися іншими механізмами державної підтримки для реалізації права на житло.
Компенсація як спосіб захисту права на житло. Закон №4751-IX передбачає, що особи, чиє житло було у їхній власності та було пошкоджене або знищене внаслідок збройної агресії, бойових дій, терористичних актів, диверсій, внутрішніх чи міжнародних конфліктів або надзвичайних ситуацій, мають право на поновлення своїх майнових прав. Це може відбуватися двома способами: через відновлення житла в межах відповідних державних програм або шляхом отримання компенсації. Конкретні механізми відновлення прав і порядок їх реалізації визначаються окремим законом. Він має передбачати чіткі правила обстеження пошкодженого чи зруйнованого житла, визначення розміру компенсації, джерела фінансування, критерії пріоритетності, строки та форми відновлення майнових прав. Держава зобов’язана забезпечити реальний доступ до цих механізмів – тобто створити умови, за яких постраждалі власники житла зможуть скористатися програмами відновлення або компенсації.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
У новому випуску “Новинних пліток” Вікторія та Олеся обговорили ключові новини лютого 2026 року у сфері захисту прав ВПО та постраждалого населення.
Освіта. У 2026 році національний мультипредметний тест можна буде скласти не лише в Україні, а й за кордоном. Реєстрація триватиме з 5 березня до 2 квітня. Водночас кількість місць у містах обмежена, тому важливо стежити за оновленнями та реєструватися вчасно.
Зайнятість та підтримка бізнесу. До кінця березня триває програма “Енергопідтримки для ФОП”. Також Державна служба зайнятості пропонує громадські, тимчасові та суспільно-корисні роботи, а рівень оплати за такими програмами у 2026 році зріс.
Житлові права ВПО. Уряд ухвалив рішення, яке дозволяє громадським і благодійним організаціям орендувати державне та комунальне майно для тимчасового проживання ВПО на пільгових умовах. Зокрема, приміщення можна орендувати за ставкою 0,01 від розрахункової орендної плати, а окремі об’єкти — навіть за 1 гривню на рік.
Пенсії та соціальна підтримка. Уряд відновив виплати пенсіонерам, які пройшли ідентифікацію, але не встигли подати повідомлення про неотримання пенсії від РФ. Для продовження виплат необхідно подати відповідну заяву до 1 квітня 2026 року.
Більше новин, деталей та аналітики — у нашому бюлетені на сайті
Слухайте випуск на:
YouTube
Spotify for Podcasters
Apple Podcasts
MEGOGO Audio
Опис зображення: У верхньому лівому куті напис “Створено ГРУПОЮ ВПЛИВУ”, у центрі — фото ведучих Вікторії та Олесі, внизу — “Новинні плітки. Лютий 2026”
Опис зображення: похмурий київський пейзаж із монументом Батьківщини-Матері на березі Дніпра. На небі — великі сірі хмари. Сніг лежить на землі плямами. Поряд видно оголене дерево без листя, а вдалині через річку проступають силуети міських будівель.
Стратегічні рішення
Пріоритетні законодавчі ініціативи від Міністерства розвитку громад та територій України на 2026 рік
Міністерство зосередиться на супроводі й ухваленні низки вже зареєстрованих законопроєктів. Серед пріоритетів — законопроєкти про соціальне (орендне) житло та управління житловим фондом, які мають забезпечити розвиток доступного житла, прозоре управління та належне утримання житлового фонду. Також у фокусі ухвалення базового закону про засади формування безбар’єрного суспільства та законодавче забезпечення стабільної роботи Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.
У цьому році національний мультипредметний тест (НМТ) буде проведено також за кордоном
Це рішення покликане забезпечити українській молоді за кордоном можливість реалізувати своє право на вступ до українських закладів вищої освіти. НМТ відбудеться у визначених містах (перелік міст за посиланням), реєстрація триватиме з 5 березня до 2 квітня.
За потреби до 7 квітня включно можна змінити місце складання тесту. Водночас кількість місць за кордоном обмежена, тому після їх заповнення відповідний населений пункт стане недоступним для вибору.
Для участі НМТ необхідно завантажити електронні копії документа, що посвідчує особу, документа з даними про реєстраційний номер облікової картки платника податків (або підтвердження його відсутності) та документа про освіту. Випускники 2026 року подають довідку встановленого зразказ чітким формулюванням про завершення повної загальної середньої освіти у 2026 році.
Випускники минулих років подають документ про освіту (зокрема через «Дію» або витяг із Єдиної державної електронної база з питань освіти). Особи, які здобули освіту за кордоном, мають додати нотаріально засвідчений переклад документа. Під час реєстрації через застосунок «Дія» частина документів підтягується автоматично.
Подати заявку на «Енергопідтримку для ФОП» можна до кінця березня 2026 року
Понад 35,5 тисяч підприємців уже отримали виплати в межах програми «Енергопідтримка для ФОП» на загальну суму майже 360 мільйонів гривень. Програма спрямована на збереження робочих місць і підтримку енергетичної стійкості малого бізнесу.
Розмір допомоги становить від 7500 до 15 000 гривень залежно від кількості працівників / працівниць). Подати заявку через портал «Дія» за посиланням можна до кінця березня 2026 року. Рішення ухвалюється протягом 10 днів, після чого кошти надходять на Дія.Картку.
Підтримка зайнятості внутрішньо переміщених осіб (ВПО): результати з 2022 року
Від початку повномасштабного вторгнення майже 290 тисяч ВПО скористалися інструментами підтримки від Державної служби зайнятості. Роботу отримали 152 тисячі людей, з них близько 6 тисяч — у 2026 році.
Понад 14,3 тисячі ВПО скористалися ваучерами на навчання (312 — у 2026 році), видано 3,3 тисячі грантів на започаткування власної справи, значна частина яких стосується релокованого бізнесу. Також 56 тисяч осіб долучилися до суспільно корисних робіт і 6 тисяч — до тимчасових; цього року — 3 тисячі та 336 осіб відповідно.
Державна служба зайнятості пропонує громадські, тимчасові та суспільно корисні роботи
Громадські роботи включають соціальне обслуговування, благоустрій, екологічні заходи та впорядкування меморіалів. Суспільно корисні роботи спрямовані на підтримку оборонної та соціальної сфер, зокрема під час воєнного стану. Тимчасові роботи створюються для заміни відсутніх працівників або виконання невідкладних завдань.
Оплата за суспільно корисні роботи у 2026 році зросла до 12 970,5 гривень на місяць (для мешканців прифронтових територій та ветеранів — до 17 294 гривень), а за громадські та тимчасові роботи — до 8647 гривень.
1,5 мільярда гривень субвенції на ремонт місць тимчасового проживання для ВПО
Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України виділяє субвенцію громадам на додаткові місця тимчасового проживання з фокусом на маломобільні групи у розмірі 1,5 мільярда гривень. Минулого року Міністерство розподілило майже 536 мільйона гривень субвенції, завдяки чому вдалося провести ремонтні роботи у 146 об’єктах.
Громадські та благодійні організації, що надають тимчасовий прихисток для ВПО, можуть орендувати державне та комунальне майно на пільгових умовах
Орендувати приміщення для проживання ВПО можна за ставкою — 0,01 від розрахункової орендної плати. На період воєнного стану та протягом одного року після його завершення державні і комунальні установи в сферах освіти, охорони здоров’я, культури, спорту, соціального захисту та сім’ї можуть надавати приміщення без аукціону для забезпечення тимчасового проживання ВПО.
Допомога дітям і молоді до 23 років, які повернулися після депортації
Держава надає одноразову грошову допомогу в розмірі 50 000 гривень дітям, які повертаються з тимчасово окупованої території (ТОТ) або після депортації. Кошти надаються для підтримки дитини після повернення. Як отримати допомогу і на що її можна витратити — за посиланням в інфографіці. Порядок виплати регулюється Постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2025 року № 1295.
Уряд відновлює виплату пенсій тим, хто пройшов ідентифікацію, але не встиг подати повідомлення про неотримання виплат від Російської Федерації (РФ)
Це рішення Уряду дозволяє відновити та до 1 квітня 2026 року продовжити виплату пенсій пенсіонерам, які не встигли вчасно подати повідомлення до Пенсійного фонду України (ПФУ) про неотримання виплат від РФ. За цей час потрібно подати відповідну заяву, щоб виплати і надалі не зупинялись. Увесь цей час пенсії виплачуватимуться у повному обсязі. Пенсії, виплату яких було тимчасово припинено у січні, мали поновити вже в лютому з доплатою за січень. Інструкція щодо ідентифікації та подання повідомлення про неотримання виплат за посиланням.
Як пройти фізичну ідентифікацію пенсіонерам, які проживають на ТОТ
Пенсіонерам, які проживають на ТОТ, виплата призначених пенсій здійснюється за умови проходження фізичної ідентифікації (до 31 грудня кожного року) та подання заяви про неотримання виплат від РФ.
Непроходження фізичної ідентифікації у випадках, передбачених законодавством, є підставою для припинення виплати пенсії. Детальна інструкція, як пройти фізичну ідентифікацію тим, хто проживає на ТОТ, за посиланням.
Фізична ідентифікація пенсіонерів,які перебувають за кордоном
Одержувачі пенсій, які тимчасово проживають за межами України, мають один раз на рік проходити фізичну ідентифікацію (до 31 грудня). Пенсіонерам, які виїхали з ТОТ за кордон, також потрібно повідомити ПФУ про неотримання виплат від РФ. Як пройти фізичну ідентифікацію тим, хто тимчасово перебуває за кордоном, за посиланням.
Як подати заяву на встановлення факту позбавлення особистої свободи?
З 2022 року діє Закон України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей», який передбачає фінансову та іншу підтримку родинам утримуваних та звільненим з полону. Як подати заявку та деталі отримання допомоги — у покроковій інструкції за посиланням.
У 2026 році житлові програми Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України покриють потреби понад 41 тисячі ВПО
На ці програми передбачено 5,4 мільярда гривень, включаючи: «єОселя» для ВПО та прифронтових територій, підтримане проживання для осіб з інвалідністю та людей старшого віку, а також соціальну оренду як нову модель забезпечення житлом.
Понад 2300 українців отримали житло у 2025 році завдяки державним програмам пільгового кредитування
Понад 740 родин ВПО, серед яких 40 родин військовослужбовців, змогли придбати власне житло на загальну суму понад 1,34 мільярда гривень. Загалом за всіма програмами у 2025 році видано кредитів на понад 2 мільярда гривень. Середній розмір кредиту становив 2,2 мільярда гривень, середня площа придбаного житла — 61,6 квадратних метра, а середня вартість квадратного метра — 42,2 тисячі гривень.
У «Дії» з’явилася нова категорія Реєстру збитків: A1.2 «Вимушене переміщення за межі України» — для тих, хто виїхав за кордон у пошуках безпеки
Заявку можуть подавати повнолітні громадяни України, чиє вимушене переміщення за межі України було спричинене повномасштабним вторгненням Росії, починаючи з 24 лютого 2022 року. Для підписання потрібен електронний підпис («Дія.Підпис» або КЕП).
Якщо ви вже подавали заяву в категорії A1.1, це не заважає подати її в A1.2. Для заповнення заяви підготуйте інформацію про події, що змусили залишити домівку, докази перетину кордону, підтвердження неможливості повернення додому та інші документи, що підсилюють вашу заявку.
Дорожня карта законопроєктів в сфері захисту прав постраждалих від збройної агресії РФ проти України: п’ятнадцята сесія Верховної Ради України IX скликання
Пропозиції та застереження щодо змін до порядку здійснення окремих пенсійних і страхових виплат
17 пріоритетних кроків у сфері захисту прав людини в умовах збройної агресії проти України у 2026 році
Пропозиції до рекомендацій слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів на тему: «Про стан організації і верифікації виплат та ідентифікації осіб — отримувачів пенсій та/або соціальних виплат»
Звернення щодо забезпечення гідного розміщення людей, які потребують стаціонарного догляду під час масового переміщення
Звернення до Президента України ветувати закон про примусову евакуацію
Міжнародний воркшоп «Внутрішнє переміщенняв Україні: залучення, адвокація та лідерство»
Метою заходу було проаналізувати та осмислити досвід залучення, адвокації й лідерства у сфері внутрішнього переміщення в Україні, з особливим фокусом на ініціативах, очолюваних самими людьми з-поміж ВПО. Тетяна Дурнєва взяла участь у панельній дискусії «Що зробило участь ВПО в Україні змістовною та ефективною?», на якій розповіла про історії перетворення ВПО в активних учасників розбудови своїх нових громад і загальнонаціональну кампанію#КоженГолосВпливає.
В січні 2026 року набрав чинності Закон України “Про основні засади житлової політики” №4751-IX, який формує нову модель житлової системи в Україні. Для людей, які втратили житло внаслідок війни, та для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) Закон №4751-IX має стратегічне значення, адже він закладає нові механізми забезпечення житлом. Ми плануємо у серії публікацій детально розповісти про прийняті нововведення.
Житлові фонди.
Однією з ключових новацій є чітке розмежування житлових фондів за формою власності — державний житловий фонд, житловий фонд територіальних громад та приватний житловий фонд. Нежитлові приміщення в житлових будинках не належать до будь-якого житлового фонду.
Закон визначає правовий режим кожного виду житлового фонду та правила його використання.
Житло приватного житлового фонду може використовуватися власником на власний розсуд у межах законодавства. Воно може слугувати для особистого проживання власника та членів його сім’ї, передаватися в оренду або в користування на інших правових підставах. Власник також має право прийняти рішення про передачу такого житла за договором соціальної оренди. Таким чином, приватне житло може бути залучене до реалізації соціальної житлової політики, якщо власник добровільно бере участь у відповідних механізмах.
Житловий фонд територіальних громад використовується на підставі рішень органів місцевого самоврядування з урахуванням потреб і пріоритетів конкретної громади та відповідно до процедур, визначених законом. Контроль за цільовим використанням житла громади, його утриманням, експлуатацією та ремонтом покладається на органи місцевого самоврядування або уповноважені ними структури. При цьому житло такого фонду не підлягає обміну, поділу, заселенню інших осіб без згоди власника, приватизації чи продажу, за винятком прямо передбачених законом випадків, зокрема передачі в оренду з правом викупу.
Державний житловий фонд використовується за аналогічною логікою. Контроль за цільовим використанням, належним утриманням, експлуатацією та ремонтом державного житла здійснює уповноважений орган державної влади або інший суб’єкт управління об’єктами державної власності. Як і у випадку з житлом територіальних громад, державне житло не підлягає обміну, поділу, приватизації, продажу чи іншому відчуженню, крім випадків, прямо передбачених законодавством.
Формування житлових фондів може здійснюватися шляхом нового будівництва, реконструкції існуючих житлових будинків і навіть переобладнання нежитлових будівель та споруд для житлових потреб. Окрім цього, житловий фонд може поповнюватися через передачу житла з приватної власності у державну або комунальну власність, передачу у власність громад житла, вилученого за рішенням суду чи визнаного безхазяйним або відумерлим, а також через передачу громадам житла, збудованого за кошти державного бюджету. Закон також допускає зміну форми власності житла та набуття права власності з інших законних підстав.
Джерела фінансування формування житлових фондів є диверсифікованими. Це кошти державного та місцевих бюджетів, міжнародна донорська допомога, ресурси юридичних і фізичних осіб, суб’єктів господарювання державної та комунальної форми власності, банківські кредити, кошти державних цільових фондів, кредитні ресурси під державні чи місцеві гарантії, добровільні внески та інші джерела, не заборонені законом. Передбачено також надання субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам з урахуванням реальних потреб громад у формуванні житлових фондів.
Окремо передбачено створення револьверного фонду, який планується наповнювати за рахунок коштів, отриманих від використання житла державного фонду та фонду територіальної громади, надходжень від оренди з правом викупу, платежів за соціальну оренду, а також виконання зобов’язань у межах фінансово-кредитних механізмів підтримки будівництва, придбання та оренди житла. Закон передбачає, що всі кошти які акумулюються у відповідному револьверному фонді спрямовуються виключно на формування, утримання та експлуатацію житлового фонду. Револьверний фонд функціонує на окремому балансі та не інтегрується до загального бюджету. Органи місцевого самоврядування мають право створювати власні місцеві револьверні фонди для фінансування будівництва та ремонту житла в межах територіальної громади.
У випадках, коли формування житлових фондів здійснюється за рахунок міжнародної технічної допомоги або донорських коштів, умови такого фінансування можуть визначатися окремими угодами з міжнародними партнерами.
Також Закон передбачає формування фонду приміщень для надання соціальних та інших послуг, пов’язаних із проживанням або перебуванням отримувачів таких послуг, зокрема для закладів соціального захисту осіб, які перебувають у ситуації бездомності та дітей, які опинилися в ситуації безпритульності.
Розпорядження житлом охоплює не лише передачу у користування чи зміну правового статусу, а й такі рішення, як виключення житла з житлового фонду, переведення житлових приміщень у нежитлові, а також інші дії, пов’язані з набуттям, зміною або припиненням речових прав на житло. Державним житловим фондом розпоряджаються органи державної влади або інші визначені законом суб’єкти управління державною власністю, самостійно чи через уповноважені структури. Житловим фондом територіальних громад розпоряджаються органи місцевого самоврядування або визначені ними суб’єкти.
Переведення житла в нежитлове або його виключення з житлового фонду допускається лише за згодою власника, а у багатоквартирному будинку — також за згодою співвласників. Винятки можливі у випадках, коли житло визнано непридатним для проживання, таким, що підлягає знесенню, або в інших випадках, прямо визначених Законом. Водночас саме виключення житла з житлового фонду не припиняє право власності на нього, якщо інше не передбачено Законом.
Окремо передбачено можливість переведення дачних і садових будинків у житлові за умови їх відповідності державним будівельним нормам і в порядку, визначеному Урядом.
Закон також передбачає можливість запровадження державою комплексної реновації застарілого житлового фонду. Йдеться про системне оновлення і модернізацію будівель з метою підвищення їх безпечності, енергоефективності та покращення умов проживання. Реновація може здійснюватися через нове будівництво на місці демонтованих об’єктів, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт, термомодернізацію або модернізацію інженерних мереж. Рішення про проведення комплексної реновації або про відчуження житла для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності ухвалюються відповідно до вимог законодавства. Закон також покладає обов’язок на колишніх власників багатоквартирних будинків (юридичних осіб державної чи комунальної форми власності), які володіли ними до приватизації, брати участь у фінансуванні їх ремонту та сприяти його організації; спори з цього приводу вирішуються у судовому порядку.
У разі реорганізації або ліквідації державних чи комунальних юридичних осіб житло, яке перебуває у їхній власності або управлінні, підлягає передачі правонаступникам. При цьому зберігаються всі права та обов’язки, що виникли раніше, включно з правом користування житлом, проживанням та правонаступництвом у зобов’язаннях.
Єдина інформаційно-аналітична житлова система.
У межах реформи житлової політики запроваджується Єдина інформаційно-аналітична житлова система, яка має забезпечити збирання, накопичення, облік, оброблення, зберігання та захист відомостей про житловий фонд України, а також про осіб, які можуть скористатися державною підтримкою для реалізації права на житло. Система має акумулювати інформацію не лише про осіб, які претендують на державну підтримку, і стан реалізації їхнього права на житло, а й про самі механізми підтримки — місцеві, регіональні та державні програми, фінансово-кредитні інструменти будівництва, придбання чи оренди житла. До неї також вноситимуться дані про житловий фонд, включно з характеристиками будинків, переліком житлово-комунальних послуг, тарифами, інформацією про їх зміну, технічне обслуговування та споживання енергоносіїв. Окремими блоками передбачено облік операторів доступного та соціального житла, житлово-будівельних кооперативів і їх членів, фінансових установ, а також місць обліку осіб, які перебувають у ситуації бездомності. Серед користувачів системи — органи місцевого самоврядування, центральні органи виконавчої влади, органи соціального захисту, фінансові установи, оператори соціального і доступного житла, державні реєстратори, нотаріуси, управителі житлових будинків, власники житла та особи, які претендують на державну підтримку. Доступ до системи здійснюватиметься через електронний кабінет після проходження електронної ідентифікації та автентифікації. Система забезпечить електронну взаємодію з ключовими державними реєстрами, зокрема реєстром речових прав на нерухоме майно, демографічним реєстром, реєстром актів цивільного стану, податковими та іншими інформаційними ресурсами, що дозволяє мінімізувати дублювання даних і підвищити достовірність інформації. Планується, що більшість відомостей у системі є відкритими та загальнодоступними, за винятком персональних даних і чутливої інформації. Обробка персональних даних здійснюється відповідно до законодавства про захист інформації та персональних даних, а доступ третіх осіб можливий лише в межах, необхідних для виконання визначених законом завдань. Окремо передбачено використання даних для верифікації та моніторингу державних виплат. Система створюється за рахунок коштів державного бюджету та може фінансуватися за підтримки міжнародної технічної допомоги. Підключення, внесення відомостей і користування системою є безоплатними, тоді як формування окремих витягів чи аналітичних довідок може здійснюватися на платній основі в порядку, визначеному Урядом.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Фокус діяльності Діяльність буде спрямована на розвиток державної політики щодо тимчасово окупованих (ТОТ). Передбачається аналіз законодавства, розробка політичних і нормативно-правових рішень у співпраці з представниками державних органів, експертного середовища та громадянського суспільства.
Основні обов’язки:
аналіз нормативно-правових актів України та інших правових документів, пов’язаних із ТОТ;
участь у підготовці аналітичних матеріалів і досліджень;
участь у робочих зустрічах, обговореннях;
участь у розробці проєктів нормативно-правових актів та політичних рішень для органів державної влади.
Наші очікування від кандидата/ки:
вища юридична освіта;
досвід або навички аналітичної роботи з правовими документами;
наявність ФОП (3 група);
розуміння або зацікавленість у тематиці прав осіб, постраждалих від війни, та тимчасово окупованих територій;
готовність працювати з політичними та правовими питаннями публічної політики;
ініціативність та відповідальність.
Умови роботи:
зайнятість: приблизно 20 годин на тиждень (гнучкий графік);
формат: гібридний (дистанційна робота з можливістю участі в офлайн заходах);
тривалість: 12 місяців з можливістю продовження.
Ми пропонуємо:
участь у проєктах, що впливає на формування державної політики;
роботу в експертному середовищі разом із представниками влади та громадянського суспільства;
можливості професійного розвитку;
підтримку ініціативності, простір для ідей та комфортні умови співпраці.
Якщо вас зацікавила вакансія — надсилайте своє CV до 23 березня на: grupa.vplyvu@gmail.com
За останній час в Парламенті зареєстровано два законопроєкти щодо посилення захисту дітей під час воєнного стану.
19 лютого – проєкт Закону про внесення змін до Закону України “Про охорону дитинства” щодо визначення кола дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів за реєстраційним номером 15039.
Ініціатори вказують, що актуальність прийняття законопроєкту №15039 зумовлена наступним: чинна редакція статті 30-1 Закону України “Про охорону дитинства” не визначає коло дітей, які визнаються такими, що постраждали внаслідок воєнних дій, а делегує це питання Кабінету Міністрів України.
На практиці підзаконним актом встановлено обмежений перелік підстав для надання статусу, що фактично звужує коло дітей, які отримують відповідний захист, та створює нерівність залежно від формальних критеріїв. З огляду на тривалий вплив війни виникла необхідність законодавчо визначити, що всі особи, які не досягли 18 років і проживали на території України з початку повномасштабної агресії та під час дії воєнного стану, визнаються такими, що постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів.
24 лютого – проєкт Закону про внесення змін до Про внесення змін до Закону України “Про охорону дитинства” щодо посилення захисту сімей з дітьми під час дії воєнного стану за реєстраційним номером 15044.
Законопроєкт №15044 спрямований на надання сім’ям, у яких один із батьків проходить військову службу під час воєнного стану, безумовного права на пільги, передбачені пунктами 1–4 частини третьої та пунктом 1 частини шостої статті 13 Закону України “Про охорону дитинства”, незалежно від рівня доходу.
Пропонується доповнити частину восьму статті 13 Закону України “Про охорону дитинства” положенням, згідно з яким для сімей, де один із батьків мобілізований або проходить військову службу під час воєнного стану, право на відповідні пільги не залежить від розміру середньомісячного сукупного доходу в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців. Запропоновані зміни не передбачають запровадження нових пільг чи збільшення їх обсягу, а лише уточнюють умови їх надання для окремої категорії сімей на період дії воєнного стану.
Посилання:
Проєкт Закону про внесення змін до Закону України “Про охорону дитинства” щодо визначення кола дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів доступний за посиланням: https://itd.rada.gov.ua/billinfo/Bills/Card/69634
Проєкт Закону про внесення змін до Про внесення змін до Закону України “Про охорону дитинства” щодо посилення захисту сімей з дітьми під час дії воєнного стану доступний за посиланням: https://itd.rada.gov.ua/billinfo/Bills/Card/69635
Шановний пане Президенте!
10 лютого 2026 року Верховна Рада України ухвалила у другому читанні Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань проведення евакуації, розміщення та життєзабезпечення евакуйованого населення, забезпечення захисту дітей, які перебувають у населених пунктах, розташованих на територіях активних та можливих воєнних (бойових) дій» (реєстр. № 4775-ІХ) (далі – Закон). Ця законодавча ініціатива спрямована на врегулювання питання проведення обов’язкової евакуації з зони активних та можливих бойових дій. Закон вносить зміни, зокрема, до Сімейного кодексу України (далі – СК України), Кодексу цивільного захисту України (далі – КЦЗ України), законів України «Про охорону дитинства» (далі – Закон України № 2402-III) та «Про правовий режим воєнного стану».
Ми, представники організацій Коаліції, що опікуються питаннями захисту прав постраждалих внаслідок збройної агресії проти України, визнаємо необхідність належного врегулювання порядку евакуації населення в умовах триваючої збройної агресії Російської Федерації, зокрема, дітей.
Водночас детальний аналіз змісту Закону, стенограм обговорення проєкту Закону на базі Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики та природокористування (далі – профільний комітет), свідчить, що Закон у разі набрання ним чинності створить умови для порушення прав людини та норм міжнародного гуманітарного права. Закон де-факто запроваджує “примусову” евакуацію всього цивільного населення. Гіпотетична користь запровадження такої процедури нівелюється ризиками, які супроводжують всі етапи реалізації заходів примусу до полишення територій бойових дій. Важливо, що Закон пов’язує проведення примусової евакуації, зокрема, з потребами ведення бойових дій та облаштування оборонних споруд, що створює передумови використання житла, земельних ділянок та іншого майна цивільних осіб. За відсутності визначеної процедури компенсації це формує ознаки прихованої реквізиції майна без належних правових гарантій. При цьому Закон містить норми, що створюють ризики непропорційного втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя, допускають мілітаризацію гуманітарної процедури евакуації та запроваджують правову невизначеність щодо підстав і порядку її проведення.
Нижче наведені ключові застереження, описані проблеми та ризики, які створює Закон у разі підписання його Президентом України.
1. Закон створює умови для необґрунтованого розлучення сімей. Відповідно до положень IV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року держава має обов’язок захисту цивільного населення, збереження сімейної єдності, а переміщення цивільних допускається лише як винятковий захід безпеки і за наявності належних гарантій.
Разом з тим, абзацами нової редакції частини шостої статті 33 КЦЗ України, внесеними Законом, передбачено, що обласні та Київська міська військові адміністрації «можуть прийняти рішення про проведення обов’язкової евакуації в примусовий спосіб дітей» за письмовою пропозицією військового командування та за погодженням координаційного штабу.
Ці ж положення встановлюють, що в разі відмови батьків або інших законних представників супроводжувати дитину, що фіксується поліцейським, «евакуація в примусовий спосіб дітей у безпечні райони проводиться без супроводу таких осіб». Далі Закон передбачає «відібрання дитини від батьків проводиться без позбавлення їх батьківських прав», а якщо протягом шести місяців батьки або законні представники не звернулися про повернення дитини, «орган опіки та піклування звертається до суду з позовом про позбавлення їх батьківських прав».
Таким чином, правова конструкція Закону фактично пов’язує відмову від евакуації або неможливість супроводу дитини з наслідком подальшої втрати батьківських прав.
Водночас чинний порядок проведення евакуації, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2013 року № 841, встановлював інший підхід. Відповідно до пункту 3 Порядку проведення евакуації в разі загрози виникнення або виникнення надзвичайних ситуацій: (1) рішення про примусову евакуацію дітей приймається разом із батьками, особами, які їх замінюють, або іншими законними представниками; (2) обов’язкова евакуація дітей здійснюється в супроводі одного з батьків або законного представника.
Отже, діюче регулювання виходило з принципу, що евакуація дітей є заходом захисту сім’ї, а не підставою для її розлучення.
Натомість Закон фактично допускає відібрання дитини від батьків через обставину проживання сім’ї на території бойових дій, що не є неналежним виконанням батьківських обов’язків. При цьому СК України пов’язує відібрання дитини з безпосередньою небезпекою для її життя або здоров’я, що виникає внаслідок поведінки батьків, а не з місцем проживання сім’ї.
Такий підхід суперечить статті 51 Конституції України, за якою сім’я перебуває під охороною держави, а також принципу збереження сімейної єдності, передбаченому міжнародним гуманітарним правом. Відповідно до норм IV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни держава зобов’язана забезпечувати захист дітей та сприяти збереженню сімейних зв’язків під час переміщення цивільного населення.
Отже, примусова евакуація дітей повинна здійснюватися насамперед як евакуація сім’ї, а не як окреме переміщення дитини без її батьків. Запроваджена Законом модель створює ризик використання заходів цивільного захисту як механізму втручання в сімейні відносини, що виходить за межі мети евакуації та не відповідає принципу пропорційності втручання держави у право на сімейне життя. Водночас держава зобов’язана надавати належні гарантії евакуйованому населенню, усуваючи причини небажання евакуюватися як сімей з дітьми, так і загалом цивільного населення: брак належного житла, особливо для сімей з дітьми, обмежена можливість фінансово забезпечити проживання сім’ї, відсутність доглядових послуг у приймаючих громадах та інші.
2. Закон унормовує непропорційне втручання в право дитини на сімейне виховання та свавільне тлумачення ухилення від забезпечення безпечних умов життя дитини як підстави позбавлення батьківських прав. Законом вносяться зміни до статті 164 СК України, якими, зокрема розширюються підстави для позбавлення батьківських прав шляхом запровадження такої підстави як ухилення батьків (одного з батьків) від виконання обовʼязків щодо забезпечення безпечних умов життя дитини. Водночас вказані зміни у статті 164 СК України не повʼязуються з безпосередньою відмовою батьків (одного з батьків) здійснювати супровід дитини під час проведення її обовʼязкової евакуації у примусовий спосіб та незвернення до органу опіки та піклування з клопотанням про повернення дитини з документами, що підтверджують їх місце проживання на території громади, що не належить до територій активних бойових дій або тимчасово окупованих РФ.
Оскільки змінена норма статті 164 СК України не привʼязана жодним чином до спеціального контексту обовʼязкової евакуації дитини у примусовий спосіб, що потенційно може призвести до свавільно широкого тлумачення і її застосування і в інших ситуаціях, не охоплених контекстом евакуації. Це може призвести до непропорційного втручання в сімейне життя, безпідставного позбавлення батьківських прав і як наслідок порушення прав дитини і батьків, особливо в умовах воєнного стану, систематичних ракетних і дронових обстрілів, терористичних актів, руйнування цивільної інфраструктури, відсутності або недоступності спеціально обладнаних укриттів. За таких обставин ризики, повʼязані з безпекою проживання, можуть бути зумовлені обʼєктивними факторами війни, а не поведінкою батьків.
3. Реалізація Закону призведе до інституціоналізації дітей, що не відповідає державній політиці реформування системи догляду та підтримки дітей і євроінтеграційним зобовʼязанням України. Запропонована Законом модель примусової евакуації дітей здійснюватиметься в умовах фактичної відсутності розвиненої та достатньо спроможної системи сімейних і наближених до сімейних форм виховання, здатної оперативно забезпечити влаштування дітей, розлучених із батьками. Наявна мережа прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, малих групових будинків та патронатних вихователів об’єктивно не зможе покрити потенційний обсяг потреб, які можуть виникнути в разі застосування механізмів примусової евакуації та відібрання дітей у звʼязку з примусовою евакуацією, що було підтверджено представником Міністерства соціальної політики, сімʼї та єдності України на засіданні профільного комітету 15 жовтня 2025 року та підтверджується стенограмою засідання. За таких умов існує реальний ризик, що діти, відібрані від батьків під час примусової евакуації, будуть тимчасово або тривало розміщуватися в інституційних закладах, що фактично означатиме їх інституціоналізацію. Такий підхід суперечить затвердженій Стратегії забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні на 2024-2028 роки та операційному плану її реалізації на 2024–2026 роки, якими визначено послідовний курс держави на деінституціалізацію та розвиток альтернативних, сімейних форм виховання. Крім того, він не відповідає міжнародним зобов’язанням України за Конвенцією ООН про права дитини. На шляху України до набуття членства в Європейському Союзі та виконання зобов’язань щодо наближення національного законодавства до acquis ЄС у сфері захисту прав людини і прав, прийняття норм, які можуть фактично розширити практику інституційного розміщення дітей, створює ризик відступу від задекларованого курсу на деінституціалізацію та гармонізацію законодавства із стандартами ЄС.
4. Закон передбачає залучення для проведення евакуації Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, що є порушенням стандартів захисту цивільного населення під час збройного конфлікту. Абзацом частини шостої статті 33 Кодексу цивільного захисту України у новій редакції встановлено, що:
«Обов’язкова евакуація усіх категорій населення з підстав, зазначених в абзаці одинадцятому цієї частини, організовується та здійснюється відповідними обласними, Київською міською військовими адміністраціями спільно з органами місцевого самоврядування на відповідній території із залученням (за необхідності) підрозділів Військової служби правопорядку у Збройних Силах України (далі – ВСП ЗСУ) та Національної поліції України.».
ВСП ЗСУ відповідно до Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України» є військовим формуванням у складі Збройних Сил України, діяльність якого спрямована на забезпечення військової дисципліни та правопорядку серед військовослужбовців. До повноважень цієї служби не належить правоохоронна діяльність щодо цивільного населення.
Закон не встановлює критеріїв, які визначають «необхідність» залучення ВСП ЗСУ, не визначає її повноважень щодо цивільних осіб та не містить запобіжників від застосування примусу.
На відміну від ВСП ЗСУ Національна поліція України (далі – Нацполіція) є цивільним правоохоронним органом, який відповідно до свого правового статусу здійснює правоохоронні функції щодо цивільного населення і її представники не належать до комбатантів у розумінні міжнародного гуманітарного права. Саме тому залучення Нацполіції до евакуації є логічним та юридично обґрунтованим, тоді як залучення військового формування ЗСУ створює додаткові ризики для цивільного населення.
Додатковий протокол І до Женевських конвенцій 1977 року закріплює принцип розрізнення, відповідно до якого сторони збройного конфлікту зобов’язані постійно розрізняти цивільне населення і комбатантів та відповідно спрямовувати свої дії.
Відповідно до частини 2 статті 52 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1977 року напади повинні суворо обмежуватися об’єктами. Що стосується об’єктів, то воєнні об’єкти визнаються тими об’єктами, які через свій характер, розміщення, призначення або використання вносять ефективний вклад у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення чи нейтралізація яких за існуючих у даний момент обставин дає явну воєнну перевагу.
Згідно із пунктом 11 Інструкції про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України, затвердженою наказом Міністерства оборони України від 23 березня 2017 року № 164 військовими об’єктами є: підрозділи збройних сил і організованих збройних формувань (особовий склад, озброєння і військова техніка), за винятком медичних формувань, санітарно-транспортних засобів, духовного персоналу та їхнього майна.
Тому залучення ВСП ЗСУ до проведення евакуації цивільних з огляду на статус цієї служби та підходів міжнародного гуманітарного права, може бути розцінене ворогом як ефективний внесок цивільних у військові дії та визнання їх, відповідно, законною ціллю.
Залучення військових до евакуації могло бути виправданим на початковому етапі повномасштабного вторгнення, коли відбувалися раптові бойові дії, державні органи ще не функціонували стабільно, а правоохоронна система була перевантажена. Однак у 2026 році евакуація вже є системною державною політикою, що реалізується військовими адміністраціями, органами місцевого самоврядування, ДСНС, Національною поліцією та гуманітарними організаціями. Закон має регулювати плановість проведення евакуаційних заходів, а не виняткові кризові обставини. За наявності налагоджених планових цивільних механізмів евакуації необхідність залучення військового формування на рівні закону є невиправданою.
Крім того, значна частина евакуацій фактично здійснюється гуманітарними та волонтерськими організаціями за рахунок міжнародної підтримки.
Формалізація участі військового формування у таких заходах може вплинути на їх сприйняття як гуманітарних і, відповідно, створює ризик зменшення міжнародної гуманітарної підтримки та фінансування евакуаційних програм. Навіть якщо на практиці норми міжнародного гуманітарного права не завжди дотримуються стороною конфлікту, сама законодавча модель, яка поєднує військові підрозділи та евакуацію цивільних, може мати негативні міжнародні наслідки.
Таким чином, відповідне положення Закону не узгоджується з принципом розрізнення цивільних і військових, закріпленим міжнародним гуманітарним правом, та створює ризик порушення стандартів захисту цивільного населення під час збройного конфлікту.
5. Під час проведення обов’язкової евакуації в примусовий спосіб працівники Нацполіції матимуть право застосовувати передбачені законодавством заходи примусу. Закон не містить визначення поняття «примус», опису умов та меж його застосування, коло суб’єктів, процесуальних гарантій для осіб, до яких він застосовується, а також механізмів судового контролю й оскарження.
Водночас, законодавство про діяльність Нацполіції, містить перелік заходів примусу, які може застосовувати поліція під час виконання повноважень. Так, відповідно до статті 42 Закону України «Про Національну поліцію» поліція під час виконання повноважень уповноважена застосовувати заходи примусу, а саме: фізичний вплив (силу), спеціальні засоби та вогнепальну зброю. До спеціальних засобів примусу, зокрема, відносяться гумові та пластикові кийки, електрошокові пристрої контактної та контактно-дистанційної дії, кайданки, сльозогінний газ, службові собаки, світлошумові гранати тощо.
Отже, примус пов’язується із можливістю застосування уповноваженим органом держави фізичного впливу до особи. Разом з тим Закон, передбачаючи примусове переміщення особи, у тому числі дитини, всупереч її волі, волі її батьків або законних представників та за участю поліцейських, створює умови і допускає застосування примусу без його нормативного визначення, умов застосування та процесуальних гарантій.
6. Закон передбачає запровадження прихованої примусової евакуації за відсутності правової визначеності підстав, порядку та умов її проведення. Законом змінено зміст частини шостої статті 33 КЦЗ України, встановивши, що обов’язкова евакуація населення з населених пунктів, розташованих на територіях активних та можливих воєнних (бойових) дій, може бути загальною або частковою для окремих категорій населення, зокрема дітей, осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, за рішенням обласних та Київської міської військових адміністрацій.
Разом із тим чинна редакція статті 33 КЦЗ України вже передбачає види евакуації та підстави її проведення. Частиною шостою цієї статті встановлено, що обов’язкова евакуація планується і проводиться у разі виникнення загрози, зокрема, збройних конфліктів або надзвичайних ситуацій на вибухопожежонебезпечних об’єктах. Частиною сьомою визначено підстави загальної евакуації, а частиною восьмою визначено проведення часткової евакуації для вразливих категорій населення. Таким чином, Кодекс розмежовує види евакуації за характером небезпеки, масштабом заходів і категоріями осіб.
Запроваджені Законом положення не узгоджуються з цією конструкцією.
Фактично Законом вводяться нові різновиди евакуації: загальна обов’язкова, часткова обов’язкова, а також обов’язкова евакуація з метою забезпечення можливості ведення силами оборони воєнних (бойових) дій. При цьому зазначені категорії не передбачені КЦЗ України та змішують різні за правовою природою підстави евакуації.
Важливо, що ні чинне законодавство, ні сам Закон прямо не визначають таку евакуацію примусовою, і відповідно до законодавства України від обов’язкової евакуації можна відмовитися. Водночас Законом передбачено, що на територіях активних та можливих воєнних (бойових) дій, з яких проводиться обов’язкова евакуація, встановлюється заборона або обмеження свободи пересування.
Таким чином, особа фактично позбавляється можливості залишатися в місці проживання/перебування, а відмова від евакуації поєднується із запровадженням обмежень свободи пересування. За своїм змістом це відповідає ознакам примусу, хоча законодавчо такий захід прямо не названий примусовим.
Зокрема, стенограма засідання профільного комітету свідчить, що законодавча конструкція фактично передбачає застосування примусу до цивільного населення, однак без прямого використання терміна «примусова евакуація».
Отже, Закон фактично запроваджує примусову евакуацію без її нормативного визначення та без встановлення процесуальних гарантій, а також не визначає критеріїв, за яких встановлюється заборона чи обмеження свободи пересування, що порушує принцип пропорційності втручання держави у права людини.
До переліку підстав фактично додається нова – про проведення евакуації «з метою забезпечення можливості ведення силами оборони воєнних (бойових) дій, у тому числі облаштування фортифікаційних споруд та інженерних загороджень». Водночас закон не визначає, чи є така евакуація різновидом обов’язкової евакуації, передбаченої Кодексом, чи окремим правовим режимом.
Така конструкція фактично пов’язує евакуацію цивільного населення з потребами ведення бойових дій та облаштування оборонних споруд, що створює передумови використання земельних ділянок, житла та іншого майна цивільних осіб для військових цілей. За своєю правовою природою такі дії можуть відповідати ознакам реквізиції майна. Відповідно до статті 353 Цивільного кодексу України в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника лише на підставі та в порядку, встановлених законом, з наступним повним відшкодуванням його вартості. Водночас Закон не визначає підстав, критеріїв необхідності, порядку прийняття рішень, процедур фіксації шкоди та гарантій компенсації.
Отже, використання приватного майна для оборонних чи пов’язаних з воєнним станом потреб без встановленої процедури та гарантій відшкодування створює ризик прихованої реквізиції та непропорційного втручання у право власності, гарантоване статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Додаткову невизначеність створює процедура прийняття рішень.
Закон встановлює, що рішення про проведення обов’язкової евакуації приймається військовими адміністраціями за пропозицією військового командування. Однак не визначено форму такої пропозиції. Для порівняння, у тих самих положеннях щодо примусової евакуації дітей прямо передбачено письмову пропозицію військового командування та погодження координаційного штабу, що свідчить про різні процесуальні стандарти для рішень однакової правової природи.
7. Закон передбачає неузгоджені зміни до нормативно-правових актів. Запропоновані Законом зміни до статті 33 КЦЗ України не узгоджуються із положеннями СК України та Закону України «Про охорону дитинства», що створює системну правову колізію.
Зокрема, зміни до статті 33 КЦЗ України передбачають:
прийняття обласними, Київською міською військовими адміністраціями за письмовою пропозицією військового командування та за погодженням з координаційним штабом рішення про проведення обов’язкової евакуації в примусовий спосіб дітей, які перебувають у населених пунктах, розташованих на територіях активних та можливих воєнних (бойових) дій;
проведення обов’язкової евакуації в примусовий спосіб дітей у супроводі батьків, інших членів сім’ї або законних представників, або за їх згодою – без супроводу;
у разі відмови від супроводу, зафіксованої поліцейським за допомогою відеозапису, проведення евакуації без супроводу;
у разі відмови від супроводу під час евакуації з територій активних бойових дій – відібрання дитини без позбавлення батьківських прав;
право батьків або інших законних представників дитини звернутися до органу опіки та піклування з клопотанням про повернення дитини та надати документи, що підтверджують їх місце проживання на території, яка не належить до територій активних бойових дій та/або тимчасово окупованих РФ;
повноваження органу опіки та піклування звернутися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав, якщо протягом шести місяців батьки не звернулися із клопотанням про повернення дитини та не підтвердили проживання на безпечній території
Водночас така конструкція породжує низку істотних правових проблем.
По-перше, порядок, підстави відібрання дитини, її повернення та позбавлення батьківських прав регулюються СК України як актом спеціального законодавства у сфері сімейних правовідносин. Включення таких норм до КЦЗ України є концептуально помилковим та порушує вимоги Закону України “Про правотворчу діяльність”, принцип системності законодавства, оскільки змінює механізм сімейно-правової відповідальності через акт іншої галузевої належності.
По-друге, закон порушує право дитини бути вислуханою посадовими особами та судом під час вирішення будь-яких питань, що стосуються її життя, передбачене статтею 171 СК України. Примусова евакуація, відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, позбавлення батьківських прав, передання іншим особам є рішеннями, що безпосередньо впливають на сімейне середовище дитини, місце проживання та спосіб життя. Відсутність прямої законодавчої вимоги щодо обов’язкового з’ясування та врахування думки дитини суперечить статті 171 СК України та принципу найкращих інтересів дитини, закріпленому в національному та міжнародному праві.
По-третє, положення про можливість позбавлення батьківських прав «інших законних представників» є юридично некоректним, оскільки за змістом статті 164 СК України позбавлення батьківських прав може стосуватися виключно матері або батька дитини. Інші законні представники (опікуни, піклувальники тощо) батьківських прав не мають, а отже не можуть бути їх позбавлені.
По-четверте, порядок відібрання дитини, передбачений статтею 33 КЦЗ України, прямо суперечить статті 170 СК України, яка встановлює вичерпний механізм відібрання дитини без позбавлення батьківських прав. Згідно з частиною другою статті 170 СК України, у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор можуть постановити рішення про негайне відібрання дитини, з обов’язковим зверненням до суду протягом семи днів. Натомість стаття 33 КЦЗ України передбачає інший, окремий механізм відібрання без дотримання встановленої СК України процедури судового контролю.
По-пʼяте, окремою проблемою є співвідношення територій активних і можливих бойових дій. Закон дозволяє оголошувати примусову евакуацію дітей як на територіях активних, так і можливих бойових дій, однак відібрання дитини від батьків пов’язує лише з територіями активних бойових дій. При цьому не визначено правові наслідки відмови від евакуації на території можливих бойових дій, критерії переходу від евакуації до відібрання дитини та процедуру, яка повинна передувати такому втручанню у сімейні відносини. За відсутності чітких правил однакові обставини проживання сім’ї можуть спричиняти різні юридичні наслідки залежно від практики застосування норм. Разом з тим положення про можливість повернення дитини за умови підтвердження проживання батьків на території, яка не належить до територій активних бойових дій або тимчасово окупованих, фактично допускає проживання дитини на територіях можливих бойових дій, з яких така дитина може бути евакуйована в примусовий спосіб, що створює внутрішню непослідовність законодавчої логіки та не містить чітких критеріїв безпеки.
Крім того, зміни до статті 33 КЦЗ України суперечать змінам до статті 30-1 Закону України “Про охорону дитинства”:
– КЦЗ України допускає евакуацію дітей без супроводу за згодою законних представників без уточнення форми такої згоди, тоді як Закон України № 2402-III передбачає письмову форму згоди;
– Закон України № 2402-III оперує категорією «передання» дитини органу опіки та піклування для подальшої передачі іншому з батьків або законному представнику, тоді як КЦЗ України передбачає «відібрання», що має інший юридичний зміст та наслідки;
– Закон України № 2402-III передбачає застосування відповідних заходів з «передання» дитини органу опіки та піклування для подальшої передачі іншому з батьків або законному представнику щодо дітей як з територій активних, так і можливих бойових дій, тоді як КЦЗ України диференціює наслідки залежно від категорії території (активних чи можливих) бойових дій.
Таким чином, запропоновані зміни створюють множинні колізії між КЦЗ України, СК України та Законом України № 2402-III, порушують принцип системності законодавства, правової визначеності та передбачуваності правових наслідків, а також можуть призвести до правової колізії та свавільного застосування норм, що безпосередньо втручаються у сферу сімейного життя та права дитини.
8. Закон містить техніко-юридичні недоліки, що створюють ризики для правозастосування. Зокрема, пропонується доповнити статтю 86 КЦЗ України новою частиною 11 щодо забезпечення евакуйованих осіб житлом, тоді як чинна редакція цієї статті містить лише вісім частин, що свідчить про структурну помилку та відсутність належної нумераційної логіки. Крім того, питання забезпечення житлом уже врегульоване статтями 8, 84 та 86 КЦЗ України, а отже запровадження додаткової норми створює ризик дублювання та колізій. Більше того, Закон не враховує фактичну недостатність фонду житла для тимчасового проживання, що ставить під сумнів реалістичність виконання такої норми. За таких умов, ця норма набуває декларативного характеру, а сама евакуація обмежується фактично до вивезення людей, нерідко із залученням гуманітарнихорганізацій, без належного забезпечення умов для подальшого проживання.
Аналогічна проблема виникає і щодо пункту 4 частини 6 статті 33 КЦЗ України. Закон передбачає його доповнення абзацами сьомим–двадцять другим, тоді як чинна редакція цього пункту фактично містить лише один абзац, що робить таке «доповнення» юридично некоректним.
Закон також не узгоджується із Законом України “Про основні засади житлової політики” в частині застосованої термінології. Зміни до статті 86 КЦЗ України пропонують її доповнення положенням, згідно з яким особи, евакуйовані із населених пунктів, розташованих на територіях активних та можливих воєнних (бойових) дій, мають право на забезпечення жилими приміщеннями з фонду житла для тимчасового проживання. Водночас Закон України “Про основні засади житлової політики” застосовує термін “житлові приміщення” як базовою категорією основ житлового законодавства України. Використання в КЦЗ України іншого терміну “жилі приміщення” створює термінологічну неузгодженість, що, своєю чергою, може призвести до різного тлумачення обсягу прав евакуйованих осіб.
Сукупність цих помилок порушує принцип юридичної визначеності та системності законодавства як основоположних принципів правотворчої діяльності та складових верховенства права.
Наприкінці слід знову зазначити, що примусова евакуація цивільного населення є крайнім заходом і її проведення має бути супроводжене наданням відповідних гарантій. Запровадження примусової евакуації як дорослого населення, так і дітей має бути забезпечене наявністю належних умов для проживання цивільного населення в приймаючих громадах, як-то доступ до житла, медичних та соціальних послуг, освіти, працевлаштування та інші.
Тому, хоча нова редакція статті 86 КЦЗ України декларує право евакуйованих осіб на забезпечення житловими приміщеннями з фонду житла для тимчасового проживання, Закон не визначає мінімальних стандартів такого забезпечення, порядку його надання та відповідальності держави в разі їх відсутності.
У сукупності такі положення свідчать про невідповідність Закону принципу юридичної визначеності, принципу пропорційності втручання держави у права людини та гарантіям захисту сімейного життя.
У звʼязку з цим вважаємо, що положення Закону суперечать нормам міжнародного гуманітарного права, міжнародним стандартам захисту прав людини та Конституції України.
З огляду на викладене та керуючись статтями 94, 106 Конституції України, просимо Президента України застосувати право вето до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань проведення евакуації, розміщення та життєзабезпечення евакуйованого населення, забезпечення захисту дітей, які перебувають у населених пунктах, розташованих на територіях активних та можливих воєнних (бойових) дій» від 10 лютого 2026 року (реєстр. № 4775-ІХ), та повернути його до Верховної Ради України для повторного розгляду.
Доопрацювання Закону має здійснюватися з обовʼязковим залученням гуманітарних організацій, які безпосередньо здійснюють евакуацію цивільного населення, організацій у сфері захисту прав дитини, правозахисних організацій, які опікуються правами постраждалого внаслідок війни населення, а також експертного середовища у сфері міжнародного гуманітарного права.
27 лютого 2026 року
ГО «Громадський холдинг «ГРУПА ВПЛИВУ»
ГО «Розуміння кризи»
БФ «Схід SOS»
БФ «Право на захист»
Центр прав людини ZMINA
ГО «Донбас СОС»
БФ «Стабілізейшен Суппорт Сервісез»
Кримська правозахисна група
ГО «КРИМСОС»
У 2014 році Росія розв’язала проти України війну, яка почалася з окупації Кримського півострова. Уже понад 12 років частина території нашої країни перебуває під російським контролем. Мільйони українських громадян щодня живуть у небезпеці через окупацію. Росія незаконно утримує та катує тисячі цивільних, викрадає, мілітаризує та індоктринує українських дітей, нав’язує власне громадянство жителям захоплених нею територій, відбирає власність та вчиняє інші злочини, перетворивши їх на щоденні практики. Люди в окупації живуть в умовах щоденного примусу та відсутності держави, яка може захистити їхні права. Попри це громадяни України в окупації щоденно чинять спротив.
Цей спротив нагадує світу про злочин агресії, який коїть Росія, та вимагає активних і скоординованих реальних дій від демократичних країн, у яких права людини — не порожній звук. Історія вкотре доводить, що умиротворення агресора спонукає його до тяжчих злочинів.
Ми, представниці та представники організацій громадянського суспільства, які опікуються питаннями захисту прав постраждалих внаслідок війни, зокрема й жителів тимчасово окупованих територій,
вважаємо, що єдиною причиною тривалої окупації частини території України є агресія Російської Федерації. Єдиний спосіб захистити наших громадян, які проживають на тимчасово окупованих територіях України, — це повна деокупація цих територій та відновлення на них державної влади України;
утверджуємо, що тривалість окупації не робить її нормою, і ми не маємо права звикати до страждання людей і мовчанням знецінювати їхню боротьбу;
знаємо, що допоки триває окупація територій, у нас залишаються люди, — ті, хто живе в захоплених РФ містах і селах, та ті, хто вимушено виїхав. Ці люди потребують системної державної підтримки та захисту;
наполягаємо на тому, що Україна має підтримувати зв’язки із жителями тимчасово окупованих територій, всебічно сприяти їхньому виїзду, створювати умови для реінтеграції на підконтрольних уряду України територіях;
переконані в тому, що заходи з гарантування національної безпеки мають враховувати умови, в яких проживають українські громадяни, та не бути виправданням для надмірних обмежень прав жителів тимчасово окупованих територій;
наголошуємо на тому, що важливо говорити про тимчасово окуповані території та людей, які там проживають, зважено й відповідально, не політизуючи й не стигматизуючи досвіду життя в окупації. Варто уникати висловлювань, що формують упередження чи вороже ставлення, і натомість подавати чіткий сигнал громадянам в окупації: Україна пам’ятає про них, не залишає їх і працює заради їхнього захисту та повернення територій;
закликаємо міжнародних партнерів забезпечувати підтримку Сил оборони України та захисту цивільного населення, яке проживає на всій території суверенної України, виступати проти тиску на українську владу, проти вимог погодитися на збільшення територій, окупованих РФ.
Маніфест відкритий до підписання.
Підтримайте його та долучіться до спільної позиції на захист громадян України, які живуть в умовах тимчасової окупації.
Підписати Маніфест можна за посиланням до 1 березня 2026 року.
Після завершення збору підписів Маніфест буде направлений до Офісу президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України та інших органів державної влади й міжнародних партнерів України.
Кожен підпис має значення.
ГО “Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ””
Центр прав людини ZMINA
Громадська організація “Донбас SOS”
БФ “Схід SOS”
БФ “Право на захист”
ГО “Розуміння кризи”
ГО “Крим SOS”
БО “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”
Рух громадянського спротиву окупації “Жовта стрічка”
В умовах збройної агресії Російської Федерації, що триває, завданням держави є збереження життя та безпеки людей, які не можуть евакуюватися самостійно й потребують стаціонарного догляду після здійснення евакуації.
Правозахисні організації звертають увагу органів державної влади, органів місцевого самоврядування, національних і міжнародних партнерів на необхідність забезпечення евакуації та розміщення людей, які потребують стаціонарного догляду, у гідних і безпечних умовах. Одночасно ми наголошуємо на потребі запровадження перехідних рішень у системі підтримки в умовах війни та масової евакуації населення, зокрема в межах реалізації реформи деінституціалізації, яка має продовжуватися з урахуванням викликів воєнного часу.
Евакуаційні заходи тривають у низці прифронтових областей, наймасштабніші – у Донецькій та Дніпропетровській. Евакуації потребують більш ніж мільйон людей, з яких щонайменше 100 тисяч – діти та представники маломобільних груп населення. Значна частина цих людей потребуватиме постійного догляду, соціального супроводу, медичної допомоги, але насамперед – житла із забезпеченням вимог доступності та/або розумного пристосування. Водночас за даними Національної соціальної сервісної служби України, станом на кінець 2025 року в інтернатних закладах та стаціонарних відділеннях залишалися вільними лише 147 місць, що є недостатнім з огляду на поточні масштаби та запити евакуації.
Органи місцевої влади вимушені використовувати наявні в громадах заклади стаціонарного догляду для невідкладного розміщення та підтримки евакуйованих людей, які потребують стороннього догляду. Таке розміщення часто стає єдиною можливістю негайно забезпечити безпеку, догляд і безперервність підтримки тим, хто її потребує. Водночас це розміщення може ставати довгостроковим через брак визначених процедур та строків перебування, умов його продовження чи припинення перебування, періодичного індивідуального оцінювання потреб та ухвалення рішення щодо подальшого влаштування і забезпечення надання соціальних послуг у приймаючій громаді.
Держава запровадила механізм підтримки відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 888 від 06.08.2024, яка передбачає надання соціальних послуг стаціонарного догляду та підтриманого проживання для внутрішньо переміщених осіб за принципом «гроші ходять за людиною». Такий підхід відповідає цілям реформи деінституціалізації та встановлює підвищені вимоги до умов проживання і якості/стандартів надання послуг. Однак ці вимоги орієнтовані на поступову трансформацію системи догляду й не враховують масштабів масового переміщення населення. Через обмежену кількість закладів і форм підтримки, які вже відповідають новим стандартам, наявна пропозиція місць є недостатньою для оперативного розміщення великої кількості евакуйованих осіб, що потребують догляду. Це зумовлює затримки в подальшому розміщенні евакуйованих осіб та їх тривале перебування в транзитних центрах.
В умовах масштабної евакуації Україні доводиться одночасно вирішувати два взаємопов’язані, але, на перший погляд, суперечливі завдання. З одного боку, потрібно негайно рятувати життя людей і розміщувати їх у більш безпечних регіонах. З іншого – забезпечувати їхній подальший вихід із наявних закладів у міру того, як розгортаються послуги і форми проживання, що відповідають підходам реформи деінституціалізації. Це передбачає підтримку та адаптацію наявних закладів як інструменту кризового реагування на гуманітарні потреби із паралельним плануванням і поступовим впровадженням нових форматів підтримки в громаді.
За цих умов необхідно нормативно та організаційно забезпечити перехідний період для реалізації реформи деінституціалізації з урахуванням режиму воєнного стану та масового переміщення населення. Такий період має бути чітко обмеженим у часі та спрямованим на поетапний вихід із кризових форм розміщення з одночасним розгортанням альтернативних форм підтримки й розвитком системи соціальних послуг у громадах.
Ми підтримуємо ініціативу Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності розпочати напрацювання змін до урядової постанови № 888 та вважаємо важливим її подальше вдосконалення з урахуванням потреб евакуації, розміщення та підтримки людей, які потребують догляду в умовах воєнного стану.
Ми закликаємо Кабінет Міністрів України:
1) визначити механізми кризового тимчасового розміщення та соціального супроводу осіб, які не можуть безпечно проживати самостійно та потребують стороннього догляду із чітким визначенням підстав, строків, умов продовження/припинення такого розміщення, процедур періодичного оцінювання індивідуальних потреб та ухвалення рішення щодо подальших форм надання соціальних послуг;
2) визнати соціальні послуги стаціонарного догляду та підтриманого проживання, що надаються евакуйованим та внутрішньо переміщеним особам, соціальними послугами загальнонаціонального значення, забезпечивши їх гарантоване фінансування з державного бюджету України.
Закликаємо міжнародних і національних партнерів спрямувати фінансову й технічну допомогу на:
забезпечення евакуації та підтримки евакуйованих осіб, зокрема й тих, які потребують стаціонарного догляду;
створення належних і безпечних умов для тимчасового розміщення та забезпечення спроможності наявних закладів, що приймають евакуйованих представників маломобільних груп населення;
розвиток соціальних послуг у територіальних громадах та заходів із впровадження реформи деінституціалізації.
